Леся УГРИН, Львівського національного університету імені Івана Франка
Важливим пунктом аналізу сучасних суспільств, політичних і міжнародних процесів стає ідентичність. Ідентичність або самоусвідомлення, самототожність спільноти та його членів як предмет аналізу актуалізується в сучасних суспільствах, функціонування яких значною мірою зумовлено впливом глобальних процесів, що загрожують нівелюванням національних ідентичностей, уніфікацією повсякденного життя, масової культури. Тому втрата ідентичності в умовах глобальної конкуренції для сучасних суспільств стає екзистенційною загрозою, питанням «впізнавання» та збереження себе у глобалізованому світі. Ідентичність як «ключовий елемент суб’єктивної реальності» (П.Бергер) стає важливим чинником внутрішньої та зовнішньої політики держав, оскільки забезпечує солідарність громадян, консолідацію суспільства та лояльність державним інституціям у світі, що характеризується транспарентністю та пенетративністю. Щоб функціонувати, сучасні суспільства повинні окреслити свою колективну ідентичність, що творить спільноту та стає основою розв’язання політичних проблем.
Формування (конструювання) спільної української ідентичності як чинника консолідації політичної і мультикультурної спільноти через формування почуттів лояльності, солідарності та відповідальності є важливими (хоча і не єдиними) передумовами зміцнення державності й подальшої демократизації суспільства, консолідації демократії. Формування ідентичності української спільноти також важливе для становлення міжнародної суб’єктності, визначення місця, ролі та статусу держави в регіональних міжнародних союзах і міжнародній системі загалом. Адже ідентичність є базовим елементом образу держави, через який її та суспільство сприймає міжнародна спільнота [1].
Формування ідентичності української спільноти відбувається в суперечливих процесах взаємодії, взаємовпливу та конфлікту регіональних ідентичностей, які сформувалися історично. Регіональна диференціація в Україні, розділеність на Захід та Схід з відмінними ідентичностями – вагомий чинник впливу на суспільно-політичні процеси. Саме так сприймає українську державу переважна більшість власних громадян та міжнародна спільнота. У праці «Зіткнення цивілізацій» С. Гантінгтон писав про Україну як розколоту країну з двома різними культурами: «Лінія розлому між цивілізаціями, що відокремлює Захід від православ’я, проходить прямо її центром ось вже декілька століть» [2]. Таким самим є самосприйняття української спільноти: 47,4 % українських громадян, за даними соціологічного опитування, проведеного Центром Разумкова в квітні 2005 р., визнавали наявність розколу за регіональною ознакою [3]. Проте регіональна диференціація в Україні набагато складніша, ніж стереотипізований поділ на Західну та Східну Україну. Адже неможливо не брати до уваги існування ще двох великих регіонів – Центру та Півдня, які характеризуються і спільними, і відмінними рисами із Заходом та Сходом, а Центр має величезний потенціал консолідації й синтезу регіонального розмаїття України. До того ж і Схід, і Захід також регіонально диференціюються, наприклад, на Заході вирізняють ще чотири субрегіони – Галичина, Волинь, Закарпаття та Буковина. Все ж регіональні ідентичності Західної та Східної України найбільш акцентовані, знакові в масовій свідомості, ЗМІ, політичному дискурсі, науковій літературі й найбільше впливали та впливають на суспільно-політичні процеси у сучасній Україні.
Регіональна ідентичність, як різновид колективної ідентичності, є набором об’єктивних та стійких ознак, з якими себе ототожнює індивід і спільнота (когнітивний елемент), суб’єктивним способом їх сприйняття та обґрунтування (емоційно-афективний елемент). Колективна ідентичність передбачає стійку й послідовну тотожність між членами однієї групи (регіону) з об’єктивними характеристиками, рисами, які усвідомлюються, відчуваються суб’єктивно в контексті власного досвіду, історичної пам’яті. Колективна ідентичність виявляється у солідарності, спільних цінностях, уявленнях про справедливе, способі мислення (або самосвідомості) та колективних діях (спільних зразках і стандартах поведінки). Саме розуміння ідентичності як чинника регулювання політичної поведінки (індивідуальної та колективної) зумовлює її вплив на політичний процес та увагу до її конструювання з боку політичних еліт. Регіональна ідентичність є самоусвідомленням територіально диференційованої спільноти людей, когнітивна модель світу якої визначається образами певної території, її соціальної й політичної історії. Вона пов’язана з територією, яка значуща для індивіда та спільноти і сприймається як Батьківщина чи мала Батьківщина.
Мета статті – проаналізувати вплив регіональних ідентичностей на політичний процес в Україні. Міфологізація проблеми Сходу та Заходу України, її використання в політичному процесі актуалізує потребу з’ясувати об’єктивні риси західної і східної ідентичностей в Україні, основні чинники їх формування та причини регіонального розмежування.
Основними чинниками, що об’єктивно століттями формували регіональне розмежування в Україні, є територія, історія та релігія.
Найважливішим, базовим чинником у формуванні регіональних ідентичностей України, на нашу думку, стала історія, тобто історичний досвід, набутий мешканцями цих регіонів в процесі історичного розвитку, який характеризувався значними періодами бездержавності й перебуванням у складі різних держав та імперій. Впродовж майже тисячолітньої історії, за винятком епохи Київської Русі, короткочасного існування держави Богдана Хмельницького та УНР, українська спільнота, її сегменти територіально в різні періоди перебували у складі Речі Посполитої, Російської та Австро-Угорської імперій, Румунії, Чехословаччини і, врешті, Радянського Союзу (який де-факто був наступною моделлю Російської імперії). Інтерпретація (деконструкція) історичного минулого, його усвідомлення сьогодні та розуміння майбутнього відбувається крізь призму цього історичного досвіду, відображеного в історичній пам’яті, яку багато вчених вважають базовим елементом національної самототожності.
Регіональне розмежування на Схід та Захід було закладене та посилювалось належністю держав, до складу яких входили українські землі, до різних цивілізацій – західної (європейської) та євразійської, а також різних традицій християнства – католицької (греко-католицької) та православної. Сегменти української спільноти, як зазначав С. Гантінгтон, «сили відштовхування розколювали на частини і притягували їх до цивілізаційних магнітів інших суспільств. Це формувало у них відчуття, що вони – різні народи і належать до різних територій» [4]. Географічне і геополітичне становище українських земель зумовили формування української спільноти на межі цивілізацій, перетині православно-візантійської та католицької традицій – на культурному пограниччі. Різний історичний досвід, почуття й переживання, закріплені в історичній пам’яті, архетипах і міфах, зумовили інші параметри розмежування – ментальність, цінності, політичну культуру.
Ментальність – одна з найстійкіших характеристик особистості та спільноти, що визначає її світогляд, світосприйняття, стиль мислення, уявлення про такі фундаментальні цінності, як свобода, справедливість, рівність. Багато українських дослідників вважають: коренева ментальність українців пов’язана саме з індивідуалістичною культурою [5], тому за «своїми витоками, за спадком, за ментальною й психологічною «матрицею» країна, безумовно, є частиною європейського культурного материка» (О. Забужко). Але українська культура є варіативніша, відрізняється від раціоналістичної західної культури емоційно-почуттєвими (кордоцентричними) архетипами, романтизмом. Утім сторіччями на цю кореневу ментальність нашаровувались інші пласти, пов’язані з цінностями двох цивілізацій, що, конкуруючи між собою, визначально впливали на історичний розвиток української спільноти, а також потужний за своїм пропагандистським потенціалом пласт радянської ментальності (більше на Сході) у ХХ ст. У результаті в ментальності Західної України переважають цінності індивідуалізму і, відповідно, такі риси, як повага та визнання цінності людини, її автономії, орієнтації на власні сили, індивідуальні форми господарювання. Натомість у Східній Україні домінантний колективний менталітет, що орієнтує особистість на егалітаристські засади реалізації інтересів, цінність групової належності, общинні форми господарювання; самоцінність особистості та її інтересів дуже низька.
Ментальні та цивілізаційні відмінності західних і східних українців зумовили й регіональні відмінності у політичних культурах, які формувалися на різній основі – індивідуалістичній та колективістській. Відповідно для Західної України характерні критичне ставлення до влади, що нерідко межує з анархізмом, орієнтація на самоорганізацію в рамках громади, товариств. Для політичної культури Східної України, навпаки, характерні сильна орієнтація на державу, служіння інтересам держави чи політичному лідерові; суспільна свідомість, що сакралізує владу, покладає лише на неї розв’язання всіх проблем і реалізацію інтересів особи. Ідеалом політичного правління на Сході України є «тверда сильна рука» і виправдовування авторитарних методів управління для гарантування порядку та стабільності, для Заходу України – право на участь індивіда у вирішенні питань життя суспільства і громади. Українська дослідниця Л. Нагорна, послуговуючись методологією С.Ліпсета, дійшла висновку, що «на Наддніпрянщині більш популярні колективістські орієнтації та егалітаризм, на Заході України явна перевага віддається самоорганізації на основі індивідуалізму, елітизмові» [6].
Ці регіональні ментальні та соціокультурні особливості є «чистими» у веберівському розумінні типами. Адже регіональна ідентичність не є константою, а змінюється під упливом суспільного середовища (яке було різним для Сходу та Заходу), історичних і політичних подій. На формування сучасних регіональних субкультур (і західної, і східної, хоча й різною мірою) значно вплинули радянська політична культура й цінності – колективістські та етатистські у своїй основі. Вони або частково знівелювали демократичні риси індивідуалістської культури західних українців, або ж посилили колективізм та етатизм східних українців. Вагомий вплив радянської політичної культури пояснює існування в незалежній Україні радянської ідентичності, що не змогла безболісно для багатьох громадян трансформуватися в українську (як це відбулось, наприклад, у Росії, з російською ідентичністю). Отже, успадкована радянська ідентичність, складні процеси міжнаціональної взаємодії, зумовлені політикою радянських еліт, а також амбівалентність суспільної свідомості, звична для перехідних суспільств, формують у пострадянській Україні фрагментовану політичну культуру з двома субкультурами (західною та східною), основними рисами якої є песимізм (зумовлений кризою суспільних очікувань протягом української державності), етатизм (що більше переважає на Сході) та нігілізм (характерний більше для Заходу). Це зумовлює з одного боку – сприйняття масовою свідомістю авторитарних форм правління як звичних (і на Сході, і на Заході), а з іншого – недовіру, а часто й ворожість до влади, або підтримку лише „своєї”, регіональної влади, що перешкоджає формуванню раціонально-договірних відносин з державою. Такими ж амбівалентними, розмитими та двозначними є і самі регіональні політичні культури, що ускладнює формування громадянської культури в Україні.
Регіональні ідентичності Сходу та Заходу України розрізняються й за основою свого формування. Регіональна ідентичність Заходу формувалась на етнічній основі, конструювалась національною культурою, з якою ототожнювали і ототожнюють себе західні українці, і яка творить сенс існування нації (чи етнічної спільноти). Лояльніше до розвитку національної культури суспільне середовище Речі Посполитої, Австро-Угорської імперії, діяльність Греко-католицької (Української Католицької) церкви, українських братств як елементів громадянського суспільства сприяли тому, що західний регіон не тільки зберіг риси автентичної української культури, традиції й мову, а й збагатив її завдяки зв’язкам з країнами Центрально-Східної Європи.
Своєрідність формування ідентичності Східної України зумовлена тим, що її простори були заселені українськими та російськими переселенцями з Російської імперії, різними групами козацтва, а часто й втікачами, злочинцями, які шукали розгулу й свободи [8]. Швидка індустріалізація цього регіону, і як наслідок – домінування урбанізованої культури, що сформувалася під політичним та культурним впливом Росії, загалом нівелювала цінність етнічної самобутності, підпорядковуючи інтереси людей виробничим чи класовим цілям. Особливо інтенсивним цей процес був у 30-х роках ХХ ст., коли індустріальні центри Донбасу, Луганська, Запоріжжя поповнювалися робочою силою з усіх куточків Радянського Союзу та селянами східноукраїнських сіл, які у роки голодомору тікали у міста. Отже, східноукраїнська ідентичність формувалась на космополітичній основі, що й сприяло безконфліктному нав’язуванню російської культурної традиції, передусім мови.
Різна основа західноукраїнської і східноукраїнської ідентичності зумовила один з важливих параметрів розмежування між Сходом та Заходом – мовний. Історично Захід України формувався як переважно україномовна спільнота, Схід – російськомовна. Наслідком є існування таких ідентичностей як «російськомовні» та «українськомовні», що накладаються на інші параметри регіональної диференціації. У певному розумінні, – зазначає В.Васютинський, – «мовне протистояння – це боротьба ідентичностей, це процес утвердження двох мовних спільнот шляхом протиставлення їх одна одній, вивищення одна над одною» [9]. Користування українською або російською мовою надалі важливий чинник ідентифікації всіх етнічних груп в Україні, що призвело до того, що в українському суспільстві етнонаціональна та мовна більшості не збігаються. Адже згідно з даними останнього перепису населення, власне українці становлять 77,8% населення, а етнічні росіяни – 17,3%. Проте згідно з опитуванням, проведеним соціологічною службою Центру Разумкова у травні 2006 року, лише 39,3% населення розмовляє українською мовою, 14,7% – іноді українською, іноді російською [9]. Це призводить до ситуації, на яку вказує В.Пасько: «….в незалежній Україні серед власне українського народу виростає і безперешкодно поширюється, як бур’ян в занедбаному полі, новий його різновид людей, які є українцями генетично й географічно, але не духовно, українців за походженням, однак з незрозуміло якою мовою і культурою» [10]. Адже в уже згаданому опитуванні Центру Разумкова 7,9% опитані не змогли віднести себе до жодної культурної традиції з пропонованих варіантів (загальноєвропейська, радянська, українська, російська), а 22,1% опитаних не змогли відповісти на запитання, яка культурна традиція переважатиме в Україні в майбутньому [11].
Регіонально зберігається і конфесійне розмежування: більший вплив католицької (Української Греко-Католицької) або Української Православної церкви Київської патріархату й Автокефальної церкви на Заході, і вагомий вплив Православної церкви Російського патріархату на Сході та Півдні, що взаємодетермінується російським політичним й культурним впливом у цих регіонах.
Отже, історична доля української спільноти заклала базові критерії розмежування Сходу та Заходу України – ментальні, ціннісні, релігійні та мовні, які сформувалися до виникнення сучасної політичної системи України. Існування різних цінностей, норм та форм поведінки і є, – за твердженням М.Кітінга, – основою регіональної специфіки в рамках однієї держави [12, с. 92 ].
Недолуга політика українських урядів і регіональних еліт в період незалежності унеможливила формування спільних і сталих національних ідентифікаційних чинників українського суспільства. Цивілізаційні за своїм походженням ознаки розмежування наклалися на економічні, соціальні та політичні, поглиблюючи регіональне розмежування великих регіонів України. Схід України історично і в новітній період розвивався як промисловий, індустріальний регіон, в якому зосереджена понад половина виробництва промислової (а також експортної) продукції, зокрема металургійної, хімічної, машинобудівної, вуглевидобувної тощо. На Заході більше розвинуті сільське господарство, сфера послуг, дрібне підприємництво, а також деякі високотехнологічні галузі. Утім східні області, суттєво поповнюючи загальноукраїнський бюджет, отримують з нього значні дотації та інвестиції, оскільки виробництво енергомістке, екологічно шкідливе і характеризується зношуваністю обладнання. За період незалежності склалася диспропорція у структурі народного господарства, його фінансування, яка також накладається на Схід та Захід. Рівень зарплат і соціальних виплат так само регіонально непропорційний. Наприклад, за даними Державного комітету статистики, найвищий показник середньої зарплати в березні 2007 р. зафіксований у Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Київській та Луганській областях, найнижчий – у Тернопільській, Волинській, Вінницькій областях [13]. Одночасно заборгованості з зарплати, рівень заборгованості з оплати населенням комунальних послуг, а також інші показники, які характеризують якість життя: смертність, дитяча смертність, алкоголізм, наркоманія, самогубства тощо – вищі на Сході, ніж на Заході. В. Кіпень стверджує, що «жителі Донбасу вважають несправедливим, що їх регіон, даючи 20–25% ВВП, посідає за індексом людського розвитку 26 місце в Україні, за рівнем екологічної забрудненості – 25–27 місця. Зрозуміло що така ситуація – надзвичайно благодатне підґрунтя для політичних спекуляцій» [14]. Таку парадоксальну, на перший погляд, диспропорцію в економічному внеску регіонів та якості життя населення східного регіону, за наявності міжрегіональних і міжетнічних стереотипів, використовують еліти для формування і підтримки незадоволення населення не політичним менеджментом, а співвітчизниками західного регіону, «перезавантажуючи» відмінності та суперечності, які історично сформувалися у стосунках між населенням Сходу та Заходу України, міфи і стереотипи у їхньому взаємосприйнятті.
Ментальні, ціннісні та соціально-економічні відмінності Сходу та Заходу України сформували інші суттєві регіональні розбіжності. По-перше, вони стосуються уявлень про близькість чи відчуженість з мешканцями інших країн. І мешканці Сходу та Півдня, і мешканці Заходу послуговується різними координатами у визначенні «Свій», «Сусід», «Інший», «Чужий», які є важливими чинниками конструювання будь-якої колективної ідентичності. Для масової свідомості Сходу «чуже» асоціюється насамперед з цивілізаційним Заходом (Європою, США), що добре накладається на радянські ідеологічні стереотипи, пов’язані з боротьбою із західним імперіалізмом, якими досі послуговуються радикальні ліві партії. Для західних українців «чуже» більше пов’язане зі Сходом, Росією, хоча одночасно існує чітке усвідомлення інакшості стосовно близьких східноєвропейських народів, наприклад, поляків, тоді, як розмитість «Іншого» у східних українців призводить до ототожнення себе зі слов’янським православним народом (до якого відносять лише росіян, білорусів і українців), або й росіянами на основі некоректної інтерпретації історичного поняття «Русь» [15]. Ці уявлення, накладаючись на дихотомічність ідентичностей Сходу та Заходу України, сприяють формуванню стосунків між ними у координатах «свій-чужий», явища «Чужорідного у Своєму» (Б.Вальденфельс).
По-друге, існують суттєві регіональні відмінності, які стосуються інтерпретації чи деконструкції історичного минулого загалом і особливо радянського періоду, а також різні уявлення про героїчне минуле України, трактування окремих особистостей як героїв чи зрадників. Залишаючись головним полем битви політтехнологів, історія надалі роз’єднує людей, а не консолідує, формує почуття національної гідності та гордості. Загалом в Україні не сформовані спільні символи, які висловлюють загальнозначущі для всіх громадян поняття, створюють основу для комунікації між регіональними спільнотами та конструювання спільної ідентичності.
По-третє, історична пам'ять, різні символічні системи, якими послуговуються східні та західні українці, ментальні та світоглядні особливості впливають на їхнє сучасне світосприйняття і, відповідно, бачення майбутнього, змісту національного ідеалу. Для Сходу України ідеал майбутнього українців пов’язаний з радянською історією, тобто з минулим. У такому сенсі зрозуміла підтримка переважно на Сході України ідей федералізації (як своєрідного шляху «повернення до СРСР»), сепаратизму, як можливості через відокремлення і входження до Російської Федерації відновити радянський статус-кво. На Заході уявлення про національний ідеал формується або на основі самостійного розвитку держави, або в контексті європейської інтеграційної моделі. Сепаратистських настроїв та політичних орієнтацій практично відсутні на Заході України. Узагальнюючи результати соціологічних опитувань в різних регіонах. Стегній, приходить до висновку про існування двох різновидів регіоналізму в контексті орієнтацій масової свідомості в системі координат «національна інтеграція – регіональна автономія». На Заході й загалом у Центрі України установки масової політичної свідомості спрямовані на збереження цілісності, унітарності української держави, тоді як на Сході та Півдні переважають цінності регіональної автономії на основі економічної (Схід) та соціокультурної (Південь) самодостатності та відособленості [16 ].
Різний і рівень оптимізму в баченні майбутнього України, який зменшується в напрямі Захід–Схід і корелюється зі зменшенням почуттів національної гордості та патріотизму. Так 67,7% опитаних мешканців Західної України впевнені в тому, що Україна стане високорозвиненою, демократичною, впливовою європейською країною (у Центрі – 35,8%, на Півдні – 26,9%, на Сході – 24,7%). Натомість на Сході досить значний відсоток жителів вважають, що Україна стане слаборозвиненим придатком західних держав (13,2%), на Півдні – 17,6%) [17].
Отже, новітня українська спільнота не має спільних поглядів на свою історію, її героїчні сторінки та поразки (часто вони протилежні) і, відповідно, принципів поводження з минулим, уявлень про спільне майбутнє (що загрожує його втратою), які є вагомим символічним ресурсом ціледосягнення і формування нації. Польський філософ Л. Колаковский стверджує, що «жодна нація не може жити без усвідомлення того, що її теперішня екзистенція є продовженням існування в минулому, і що чим далі в минуле сягають ці справжні чи нафантазовані спогади, тим міцніше угрунтованою є її національна ідентичність» [18]. Для багатьох мешканців сучасної України – і Сходу, і Заходу найбільш усвідомленою є радянська історія, зосередження на таких історичних подіях, як Жовтнева революція 1917 р., Друга світова (Вітчизняна) війна, політ Ю. Гагаріна в космос тощо, які не пов’язані загалом з глибинними, фреймовими пластами історичної пам’яті.
І по-четверте, регіонально розрізняються й зовнішньополітичні орієнтації мешканців Сходу та Заходу: відповідно ЄЕП, тісні зв’язки з Росією та ЄС, євроатлантична інтеграція. Опитування, яке провів в грудні 2005 р. Центр Разумкова, свідчить, що найбільше прихильників вступу України до ЄС – на Заході (майже 50%), на Сході – понад 20%, прихильників вступу в НАТО на Заході – понад 40%, на Сході – 7% [19].
Проте сьогодні регіональні ідеологічні та політичні розрізнення є результатом не стільки впливу об’єктивних історичних, соціокультурних і геополітичних чинників, скільки політичної мобілізації населення і застосування елітами та політичними партіями технологій, які штучно відтворювали окремі відмінності, міфи й негативні стереотипи сприйняття регіонів. Адже важливим джерелом влади та використання сили в сучасному світі є здатність створювати міфи, образи й уявлення, формуючи з їх допомогою ворогів і друзів.
Пік використання регіоналістських гасел припав на період кампанії виборів Президента 2004 р. та парламентських виборів 2006 р., коли політичні партії такими гаслами, як ЄС, ЄЕП, мова, НАТО маркували свою ідеологічну ідентичність замість економічних чи соціальних пріоритетів, що відповідали б інтересам соціальних, а не регіональних груп. Після цих виборів у масовій свідомості закріпився ще один чинник розмежування, який діє на емоційному рівні й пов’язаний з кольорами основних політичних сил – помаранчевим і біло-блакитним (синім), що загалом відповідає регіональному поділу України на Схід та Захід, і який надалі актуальний в політичному дискурсі. Політичні технології ще більше наголошують й емоційно закріплюють у масовій свідомості локальні тотожності та їх дихотомічність.
Окрім використання політичних технологій, є й інші причини, які сприяють збереженню та консервації регіональної дихотомії в Україні й зумовлені транзитним станом українського суспільства. Особливо вагомими серед них, на нашу думку, є брак ефективних державних, політичних і громадських інститутів. Ще за радянських часів в Україні закладена традиція «формальної інституціоналізації та кодифікації етнічних та національних категорій» [20], яка сформувала сильні орієнтації громадян у процесі самоідентифікації саме на діяльність інститутів, їхню ефективність. У такому сенсі національні інститути сприяють формуванню почуття належності до ширшої спільноти, ніж регіональна чи місцева. Неефективність українських урядів, їхня нездатність впродовж часу, коли Україна існує як незалежна держава, запропонувати стратегії розвитку, які б не акцентували відмінностей, а взаємодоповнювали й синтезували їх, посилювали регіональні відмінності. Адже в контексті структуралізму ідентичність можна визначити як міжсуб’єктний процес, через який актор пізнає себе та конструює смисли, образи, символи.
Ще одним чинником, що поглиблює регіональне розмежування в Україні, є розділеність еліт, їхня нездатність вийти за межі корпоративних і регіональних інтересів, досягти консенсусу із стратегічних питань суспільного розвитку. Як заначають Х. Лінц та А. Степан, політичне керівництво і, відповідно, політичні еліти транзитних суспільств «можуть створювати сприятливий ґрунт для зростання множинних та взаємодоповнювальних ідентичностей, але й здатні стимулювати зростання полярних і конфліктних ідентичностей» [21]. Українські еліти поки що сприяють конструюванню ідентичностей Схід-Захід як протилежних, конфліктних.
Конфліктність регіональних ідентичностей по лінії Захід-Схід зумовлена і впливом міжнародного середовища. Такий вплив об’єктивний, оскільки будь-яка ідентичність конструюється в процесі взаємовідносин «Ми» – «Вони» та розмежування з «Іншими», «Чужими» , в результаті яких формується оцінка власної тотожності, її значущих ознак та цінностей. Проте у випадку української ідентичності вплив міжнародного середовища свідомо й технологічно спрямований в інтересах агентів зовнішнього впливу, найпотужнішим серед яких була і є Росія, для якої культурний, релігійний та політичний впливи на Україну є суттєвим чинником конструювання власної ідентичності. Використовуючи спільність культурного, когнітивного та інформаційного простору, брак контрпропагандистськиих стратегій, російські медіа, політики, частина вчених та політтехнологів нав’язують бачення регіонального поділу в Україні, що територіально збігається з українською та російською етнічною спільнотою. Ознакою російського інформаційного впливу є заперечення державності й суверенітету України, її дискредитація на міжнародній арені, що закріплює у певної частини населення на Сході негативне ставлення до української незалежності та почуття меншовартості як представника української культурної спільноти.
Отже, український регіональний контекст має такі особливості: а) регіональні відмінності, значно глибші, ніж у країнах Європи, і набувають рис цивілізаційного характеру; б) регіональні ідентичності сформувалися раніше, ніж виникла держава; в) переважання (особливо на Сході та Півдні) регіональної та місцевої ідентичностей над загальнонаціональною і державною; г) спрощене сприйняття регіонального розмаїття; д) дихотомічність регіональних ідентичностей Заходу та Сходу, особливо на ідеологічному та політичному рівнях, елементи чужості у взаємосприйнятті; е) взаємозумовленість регіональних та політичних ідентичностей; є) спроби конструювання етнічних відмінностей (української та російської) як основи західноукраїнської та східноукраїнської ідентичності; ж) вплив зовнішніх чинників на відтворення та конструювання регіональних ідентичностей в Україні.
Загалом процес регіоналізації в Україні тісно пов’язаний з формуванням регіональних ідентичностей, роль яких підвищується в кризових ситуаціях, у транзитних суспільствах, різновидом якого є українське. Дослідження, проведене Центром Разумкова у травні 2006 р., свідчить, що найбільша кількість опитаних ототожнює себе з містом чи селом (44,4%), регіоном (14,8%), в якому мешкає, з Україною – 31,3%. Крім того, 2,9% респондентів своєю базовою ідентичністю вважають радянську, 0,8 – європейську [22]. Особливої ваги локальним ідентичностям надають жителі Сходу й Півдня, передовсім Криму. Хоча слід зазначити, що результати соціологічних опитувань фіксують поступове зниження рівня локальної самоідентифікації в усіх регіонах протягом останніх п’яти років [23].
Домінування локальних ідентичностей та особливостей регіоналізму чи не найбільше впливає на вибір моделі націєбудівництва в Україні. Адже проблема формування політичної нації в Україні надалі актуальна. Вона ускладнюються ще й фактом, що східноукраїнську і західноукраїнську ідентичності радикальні політичні еліти України часто представляють як дві етнічні – українську та російську. На цій основі стверджується, що в Україні сформувались дві окремі нації і, відповідно, ідентичності, що територіально збігаються зі Сходом та Заходом. На нашу думку, в такому контексті реально говорити про конкуренцію чи, навіть, боротьбу української ідентичності, яка ближча до європейської, та радянської (пострадянської), що ближча до російської ідентичності [24].
Серед двох основних моделей націєтворення, що вирізняють в науковій літературі – етнічної (культурної) та громадянської (політичної), в Україні нема достатніх передумов для реалізації будь-якої. Можливо, вихід – у пошуку власної моделі, яка враховувала б та синтезувала елементи першої і другої моделі, але для цього потрібні воля і компроміс передусім еліт, широкий громадянський консенсус. До того ж ставлення українців до громадянства формально-утилітарне. Так на запитання «Що для Вас особисто означає бути громадянином України?», поставлене під час соціологічного опитування у травні 2006 р., що його проводив Центр Разумкова, найбільший відсоток респондентів відповіли: «можливість відчувати турботу з боку влади, мати соціальні гарантії» (24,0%), «мати українське громадянство, український паспорт» – 21,2%. Відчуття належності до єдиного українського народу, його культури і традицій пов’язують з громадянством лише 19,9% опитаних [25]. Соціолог О. Стегній також вважає, що воля до набуття нової (української) ідентичності у багатьох рядових українців була детермінована економічним фактором [26].
Регіональні відмінності в Україні накладаються на політичні та ідеологічні, оскільки Схід та Південь і Центр та Захід України традиційно відрізняються своїми політичними і, відповідно, електоральними уподобаннями. На Сході було і є більше прихильників лівих ідеологій, зокрема комуністичної партії, на Заході – правих ідеологій та партій. Проте вибори 2006 р. яскраво продемонстрували, що ідеологія не є чинником ні для електоральних преференцій, ні для партійного блокування. Електоральні преференції українських громадян формуються не на основі усвідомлення соціальних інтересів та їх ідентифікації з відповідними партійними програмами, де такі інтереси ідеологічно обґрунтовані, а на основі ідентифікації з регіональною спільнотою та вибору «свого» лідера, «своєї» політичної сили. Саме регіональним патріотизмом пояснюється парадоксальний факт, що виборці з промислових регіонів (робітники) голосують за партії, що представляють інтереси великого олігархічного капіталу, а «захисники робітничого класу» комуністи створюють урядову коаліцію з партією, яка традиційно була їхнім ідеологічним противником. Загалом наголошування на регіональних відмінностях та пов’язаних з ними стереотипах – одне з основних правил політичної боротьби та засіб мобілізації своїх прихильників серед партій, які де-факто залишаються регіональними. Наслідками цього є: а) сповільнення процесів соціальної стратифікації та соціальної ідентичності громадян; б) брак чіткої ідеологічної ідентичності і у політичних партій, і у громадян; в) нерозвинутість партійної системи, брак сталих чинників партійної співпраці та блокування, серед яких основними є ідеологія та цінності; що при партійному принципі структурування парламенту та формування уряду є загрозою неефективності управління; г) уповільнення процесів формування дієздатного громадянського суспільства як передумови подальшої демократизації суспільства.
Об’єктивними чинниками впливу регіональних ідентичностей на політичний процес в Україні є також ціннісне розмежування за регіональною ознакою та дихотомічний, конфліктний характер регіональних ідентичностей по лінії Схід-Захід, які суттєво сповільнюють процеси формування консенсусної політичної культури. Натомість в політичній культурі, об’єктивно амбівалентній у перехідному суспільстві, переважають риси конфліктності, нетерпимості, пошуку ворога («ми» або «вони»). Ця конфліктність характерна і для політичної еліти, і для населення. Оскільки характер і стан політичної культури та системи цінностей істотно впливають на функціонування політичних інститутів, норм, визначають особливості політичного режиму, ціннісне розмежування, конфліктний характер політичних субкультур у регіональному вимірі консервує в Україні стан невизначеності суспільно-політичного розвитку, відсутності однозначних правил політичної конкуренції, формування політичних інститутів, непрозорість та непублічність політичних процесів, системи ухвалення рішень, які поряд з поширенням авторитарних настроїв серед населення усіх регіонів загрожують демократизації в Україні.
Особливості регіонального виміру політичної культури в Україні суттєво сповільнюють формування: а) громадянської культури як основи загальноукраїнської ідентичності й таких громадянських цінностей, як солідарність, толерантність, відповідальність; б) ціннісного та процедурного консенсусу еліт, без яких неможлива консолідація демократії; в) згоди через механізми угод і компромісів між політичними силами; г) спільних правил політичної гри; д) підтримки та легітимізації політичного режиму.
Отже, конфліктний характер відносин між регіональними ідентичностями, що має історичну й ментальну основу та „перезавантажується” політичними технологіями, їхнє домінування у структурі ідентичності особи, накладання на лінії політичних конфліктів, негативно впливає на формування структурних передумов консолідації демократії – єдності, згуртованості суспільства, засвоєння демократичних цінностей і стандартів поведінки.
Література: