Етнокультурні проблеми політичного процесу в Україні: Колективна монографія. – Львів, 2001.

Зміст
Вперед
Назад

Тамара Козак

ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ ВНУТРІШНЬОДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ
У СПОЛУЧЕНОМУ КОРОЛІВСТВІ

Проблеми внутрішньодержавної регіоналізації набувають все більшої ваги та актуальності у політичному житті західноєвропейських країн. Регіоналізація передбачає перерозподіл владних функцій та повноважень між столицею та периферією, між центром та територіями на користь останніх.

Децентралізація державної влади виступає як необхідна передумова подальшого суспільно-політичного розвитку країн Європи, який виходить із розвитку демократії, розширення самоврядування територій і, врешті-решт, найбільш повного забезпечення прав людини.

Водночас цього вимагає і поглиблення процесів європейської інтеграції. Хоча, як стверджує Самюель Хантингтон, “головними дійовими особами у світовій політиці й надалі лишаються національні держави” [1, 532], однак стосовно країн, що входять до Євросоюзу, ця теза потребує певної корекції. Ще у 1973 р. канцлер ФРН В.Брандт, виступаючи у Страсбурзі в Європарламенті, наголошував, що метою інтеграції є “розумно організований європейський уряд, який зможе приймати необхідні рішення у галузі спільної політики та буде підлягати парламентському контролю. Європейські держави передадуть цьому уряду свої суверенні права, які у майбутньому можливо буде здійснювати тільки спільно” [цит. за: 2, 206].

Оскільки в ЄС створені наднаціональні владні інституції (Європарламент, Єврокомісія, Європейський суд, що репрезентують всі формальні гілки державної влади), остільки роль національних органів влади поступово втрачає своє пріорітетне значення. Звичайно, шо така ситуація створює для регіонів набагато більші можливості щодо задоволення своїх вимог, оскільки вони тепер можуть апелювати безпосередньо до вищих європейських владних інстанцій, оминаючи свої національні уряди. Інакше кажучи, регіони починають розглядати себе не в національному, а в загальноєвропейському вимірі. Наприклад, один із лідерів шотландських націоналістів Джо Тейлор пише: “Щоб вижити в сучасній ері, ми (шотландці. – Т.К.) повинні у все більшій мірі бачити себе у світовому (особливо у Європейському) контексті” [3].

Водночас серед європейського політичного істеблішменту та широкої громадськості все більше поширюється концептуальне переконання в тому, що майбутня Європа – це Європа регіонів.

Політична регіоналізація (на відміну від економічної, що складається об’єктивним шляхом) вимагає від органів державної влади та політичних і громадських організацій усвідомлених, цілеспрямованих зусиль, прийняття відповідних рішень, виявлення політичної волі, тобто питання регіоналізації – це переважно питання політичного характеру. І на користь цього висновку переконливо свідчить досвід політичної регіоналізації у Сполученому Королівстві.

Ще у 20-і роки у британському політичному лексиконі з’явився такий термін, як деволюція, що означав передання владних повноважень від Лондону до провінцій, розширення самоврядування та самостійності регіонів. Перш за все, мова йшла про Шотландію та Уелс, оскільки Північна Ірландія вже мала певні ознаки деволюційного устрою. Однак британський кабінет міністрів (Вестмінстер) постійно підкреслював, що відповідальність за “кельтські околиці” (як часто називають у Британії ці три складові частини Королівства) він приймає на себе. У складі Вестмінстерського кабінету діяли Державні Секретарі (в ранзі міністрів) у справах Шотландії, Уелсу та Північної Ірландії, які відповідали за широке коло політичних питань. Фактично виконавча влада у цих провінціях належала саме Державним Секретарям та чиновникам очолюваних ними Офісів.

Слід зазначити, що довгий час (аж до кінця 1990-х років) ані консерватори, ані лейбористи не наважувались зробити рішучі кроки в напрямку втілення принципів деволюції у практику державного управління. Але проблема деволюції постійно актуалізувалася під час виборчих кампаній, причому і консерватори, і лейбористи широко використовували у передвиборчій агитації деволюційну тематику, обіцяючи шотландцям та валійцям розширення самостійності у разі своєї перемоги. Однак, одержавши владу, жодна з цих партій не наважувалась змінити існуючу систему державного управління, побоюючись, що це призведе до послаблення єдності нації, створить загрозу розпаду самого Королівства.

Однак на початку 1990-х років стало ясно. що вже неможливо далі зволікати із проведенням деволюційних реформ.

З одного боку, у регіонах все гучніше лунали вимоги проведення деволюції. Причому вони вже набували досить політично організованого вигляду, зростав вплив націоналістичних партій (Плайд Кімру – в Уельсі, Шотландської націоналістичної партії – в Шотландії).

З іншого боку, перебування Королівства у ЄС наочно довело, що британська система державного управління суттєво застаріла і не відповідає стандартам, визначеним самим процесом європейської інтеграції. Як пишуть з цього приводу Джонс і Кавенах, “заклики до більшої автономії Шотландії і Уелсу залунали із новою силою, а все більш тісні контакти Британії із ЄС зробили очевидним те, що в Британії існує аномальна, порівняно із моделями ЄС, державна структура, у якій відсутній поділ на регіони” [4, 216].

Перед лейбористською партією, що прийшла до влади, з усією гостротою повстало питання проведення деволюції. І слід віддати належне кабінету Тоні Блера, він вперше в іcторії Британії почав проводити практичну діяльність, спрямовану на реалізацію принципів деволюції. Як писав “Time”, “Тоні Блер – перший політик у сучасній британській історії, який втручається у саму конституційну структуру Сполученого Королівства” [5, 37].

Дотримуючись курсу на деволюційне перетворення системи державного управління та надання регіонам більшої політичної незалежності, лейбористський уряд провів низку організаційних заходів.

Перш за все, протягом 1997-1998 років у Північній Ірландії, Шотландії та Уельсі були проведені референдуми з питань управління у цих регіонах. У Шотландії та Уельсі було проведене опитування громадян щодо необхідності проведення деволюції, тобто делегування функцій державного управління із центру в регіони. Відповідно до позитивних результатів цього опитування, 6 травня 1999 року відбулися вибори до Парламенту Шотландії та Національної Асамблеї Уелсу.

Відповідно до цього, у цих регіонах формуються органи не тільки законодавчої, але й виконавчої влади. Від Шотландського та Уелського офісів Державних Секретарів новообраним органам влади передається низка політичних функцій та повноважень. Новоствореній шотландській адміністрації передаеться управління такими галузями, як сільське господарство, рибництво, лісництво, місцеве управління, освіта, житло. Національна Асамблея Уелсу взагалі перебирає на себе практично всі функції Держсекретаря – сільське, рибне, лісове господарство, освіту та профпідготовку, промисловість, транспорт, місцеве управління, житло, мистецтво, спорт, навколишнє середовище [6].

У липні 1999 р. була здійснена офіційна передача функцій державного управління від Уряду Сполученого Королівства до нових адміністрацій у Шотландії та Уелсі.

Якщо у Шотландії та Уелсі проведення деволюції відбулося досить безболісно, то зовсім інакше цей процес проходив у Північній Ірландії.

Відповідно до Белфастської угоди (“договору страстної п’ятниці”) передбачалося введення нового управління у Північній Ірландії, що було підтримане громадянами на виборах у травні 1998 року. Однак децентралізація державної влади у цьому регіоні могла відбутися тільки у разі досягнення порозуміння та домовленності між ворогуючими політичними партіями, що репрезентували як католицьку, так і протестантську громади Ольстера. Однак ці угоди постійно порушувались, а події 2000 року (зокрема, пов’зані із цьогорічним маршем членів Оранжистського ордену вулицями католицьких кварталів) не залишають надії на те, що найближчим часом внаслідок деволюції Північну Ірландію буде виведено з-під прямого управління із Лондону.

Слід зауважити, що північноірландська проблема має надзвичайно довгу та криваву історію, ворожість буквально в’їлась у суспільну свідомість як ірландців, так і англійців у Ольстері. Тому говорити про практичні успіхи деволюції у цьому регіоні передчасно.

Наскільки актуальним для Британії є питання політичної регіоналізації, свідчить той факт, що після проведення деволюції у Шотландії та Уелсі, у серцевині Британії – у Англії – все більше поширюються настрої на користь розширення власних політичних прав (на взірець того, як це було зроблено в “кельтських околицях”). “Тіmе” пише, шо північно-східні англійські регіони (навкруги Ньюкастла) розглядають можливість створення власних Асамблей. Водночас перед населенням англійських регіонів повстає і велика психологічна проблема: “Білі англійці вважали, що вони живуть у англійській державі, яка включала національні меньшості та кельтські околиці. Деволюція підводить їх до нової реальності, що вони – лише народ у мультінаціональній федерації” [ 6 ]. І це дійсно так – внаслідок здійснення деволюції, наділення регіонів широкими політичними правами Сполучене Королівство неодворотно просувається саме до федеративного державного устрою.

Таким чином, політична регіоналізація в Сполученому Королівстві, що проводиться шляхом деволюції, зумовлює (вперше за багато десятиліть, якщо не століть) модернізацію традиційно британського способу державного правління. Фактично відбувається перехід від унітарної до федеративної держави. Федералізація, підвищення ролі регіонів – це ознака трансформації державного устрою не тільки у Великій Британії, але й в усіх європейських країнах, це імперативна вимога самого процесу політичної інтеграції Європи.

Література

1. Хантингтон Самюэль. Столкновение цивилизаций и преобразование мирового порядка. – У кн.: Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под ред В.Л.Иноземцева. Москва : Academia, 1999.
2. Западноевропейская интеграция: политические аспекты /Под ред. Н.С.Кишилова. Москва: Наука, 1985.
3. Сторінка в Інтернеті: http:/www. Ed/ac/uk/-ias/.
4. Bill Jones, Dennis Kavanagh. British Politics Today. – Manchester University Press, 1992.
5. Michael Ignatieff. A Gamble with History. – “Time”, 1997, Оctober 27,.
6. Сторінка в Інтернеті: http:/www.bc. kiev.ua/.


Annotation

Tamara Kozak

Political aspects of state regionalisation within the United Kingdom.

The connection between EU membership and the devolutionary transformation of the British system of state management is traced in the article. The conclusion is made that modernisation of traditional British form of state managment bears the elements of transition from unitary to federative state.

Key words: European itegration, Great Britain, devolution, EU, institutional itegration.



Етнокультурні проблеми політичного процесу в Україні: Колективна монографія. – Львів, 2001.

Зміст
Вперед
Назад


электросчетчик цена -это действительно выгодное предложение. база отдыха московская область