Free Web Hosting Provider - Web Hosting - E-commerce - High Speed Internet - Free Web Page
Search the Web

Новітня доба ожививши Першою світовою війною прагнення багатьох поневолених націй політично унезалежнитися виразно засвідчила потребу оновленого підходу до питань державотворення, в основі якого лежав би національний принцип і, тим самим, надала перспективі самостійної України значно чіткіших обрисів. Однак, ще до її вибуху проблема української державності, бачена крізь призму власних інтересів, спорадично з’являлася у політичній думці сусідніх народів, зокрема поляків.

Найбільш поширеними на початку ХХ ст. серед польської громадськості були націоналістичні ідеї, суть антиукраїнської спрямованості яких зводилася до того, щоб викликати у неї негативне ставлення до українських державотворчих дезидератів. З цією метою націоналістичні теоретики вдавалися до фальшування історії, подавали польську експансію на схід як месіанство; трактували втрату східних земель в результаті поділів Речі Посполитої як велику несправедливість, і тому вимагали відродження Польської держави в кордонах 1772 року. Ясувалася думка про нездатність українського народу до створення власного державного організму, а за умови, якби Українська держава все ж виникла, то вона була б злом не тільки для Польщі, але й для Європи й цілого світу. І польська громадськість сприймала такі рефлексії за істину, оскільки вони, по-перше, корелювалися із її “патріотичними” почуттями, і, по-друге, тому, що об’єктивна інформація була відсутня. До речників таких підходів належать польські політики Ю.Пілсудський та Р.Дмовський.

Нота бене. Юзеф Пілсудський, польський військовий і політичний діяч, один із організаторів Польської Партії Соціалістичної (ППС), та Польських Легіонів (1914), які воювали на боці Центральних держав, начальник Польської держави (1918-1922), а з 1926 р. – її фактичний диктатор, був прихильником ідеї утворення незалежних держав у Східній Європі, основним супротивником чого вважав Росію, адже більшість їхніх територій знаходились в межах царської імперії. Тому стрижневою ідеєю його боротьби було повалення Росії. Він, однак, не бачив Україну в числі можливих новоутворів чи як фактор сприятливий для утворення й існування Польської держави.

Польща, Литва, Латвія і Фінляндія в його баченні були країнами європейської культури, з зовсім іншою ніж у росіян суспільною структурою, не кажучи вже про народи Сибіру та Середньої Азії. “Такий брак єдності в державі становить її основну слабкість – її Ахіллесову п’яту, - писав він”. Розуміючи це царський уряд на всьому просторі імперії проводить русифікаційну політику. “Всюди різними засобами розповсюджується православ’я, нав’язується російська культура, а самі росіяни отримують привілеї порівняно з корінним місцевим населенням” [1, S.250]. “Проте, не всі національні невдоволення, - зазначає Пілсудський, - є однакової вартості в якості руйнівної сила Російської держави”. Деякі мають настільки незначне “національне піднесенння”, що здолати їх не справило б для російського уряду жодного менш-більш складного клопоту. Це автор Меморандуму, окрім азійських народів, відносив і до русинів та білорусів, за винятком католицьких їх частин, які “… з огляду на релігійні переслідування і польські впливи є для уряду більш небезпечним вибуховим матеріалом”. Тобто, здоровий державотворчий матеріал є там, де були чи є польські впливи. І далі: “Отож, опозиційною силою залишаються: поляки, литовці, білоруські католики, латиші, фіни, вірмени і грузини” [1, S.251]. У переліку народів царської Росії, здатних спричинитися до її розпаду й утворити власні держави українців немає, чим, очевидно, і вичерпується українська державотворча проблема в поглядах Пілсудського.

У пошуках варіантів реалізації незалежницьких програм своєї партії Пілсудський закликав Японію до союзу з Польщею, запевняючи, що “… Японія може знайти у Польщі загартованого у боротьбі з Росією союзника” [1, S.257]. Таке його звернення до Японії, а згодом і до Франції засвідчує стару геополітичну істину: найкращим союзником супроти держави-сусіда може бути інша його держава-сусід, з якою немає спільних точок зіткнення, зате є спільні інтереси. У випадку Польщі, ідеальними кандидатами на цю роль були саме Японія яка, за певних обставин могла бути зацікавлена в самостійності Польщі у боротьбі проти Росії і Франція - проти Німеччини. У випадку України, такими державами могли бути та ж Японія і, безперечно, Німеччина.

Отож, з позиції Пілсудського випливає, що він, як і його співвітчизники з націоналістичної партії, не толерував національних та державотворчих дезидератів українського народу. Він просто ігнорував питання, не зараховуючи українців навіть до народів, які могли б боротися за власну незалежність, яку, до речі, поборював в Західній Україні польськими військами, присланими з Франції, а вже пізніше – зрадив свого союзника (УНР), який допоміг йому зробити “чудо над Віслою” 1920 року.

Роман Дмовський, польський політик, один із засновників й керівників націоналістичної Народно-демократичної партії, у своєму несприйнятті ідеї відродження української державності пішов куди далі за будь кого з відомих польських діячів того часу. У 1917-1919 роках він очолював Польський Народовий Комітет у Парижі, який, домагаючись прихильності представників Антанти до Польщі, очорнював українців. Дмовський активно виступав проти відокремлення від царської імперії й утворення незалежних України і Білорусі, а також вимагав поділу земель, які входили до 1772 року до складу Речі Посполитої між Польщею та Росією.

1988 року у Нью-Йорку були видані “Вибрані твори” Р.Дмовського, серед яких знаходимо низку праць на українську тематику: “Визволення нації”, “Україна як нація”, “Україна в геополітиці Німеччини”, “Україна в світовій політиці”, “Перспективи Української держави” та ряд інших. У першому ж реченні першого твору читаємо: “Одним із найважливіших питань нашої політики, в рівній мірі як внутрішньої, так і зовнішньої, є українська проблема. Загалом, її слід розуміти як одну із проблем націй, які збудилися до самостійного життя у ХІХ ст., підняли рідну мову з рівня народного діалекту до гідності літературної мови, а вкінці досягли незалежного державного існування. В такому розумінні поява на карті Європи окремої Української держави є лише питанням часу і то недалекого [2, S.209]. Сказано недвозначно. Однак, така думка не знаходить подальшого логічного розвитку в його поглядах, ключовим підходом яких щодо розуміння проблеми відродження української державності є питання “… хто супроти кого, і з якою метою прагне організувати її (українську націю – Р.Р.) у нову державу?” [2, S.213]. Таким чином, Україна у трактуванні Дмовського постає як об’єкт торгу між власними (польськими) інтересами й інтересами тих, “… хто прагне організувати… нову державу”. Він повністю відкидає можливість розгляду проблеми поза конкретними обставинами. Зрештою, й сам факт “виникнення” української проблеми викликає у Дмовського обурення. Річ ясна, чому. Як підставу для твердження, що українська проблема була інспірована Австрією й Німеччиною, він використовує той факт, що в кінці ХІХ ст. “… назагал німецька політична література почала жваво займатися опрацюванням концепції нової держави – великої України…” Втім, сам німецький задум він вважав “сміливим”. “Український план (створення Української держави – Р.Р.) був тоді способом завдання потужного удару одночасно Росії і Польщі” [2, S.219]. Такий собі “натягнутий” симбіоз. Втім, до чого тут Польща? Дмовський пояснює це так: “Вихід Польщі на міжнародну арену, як великого народу, був би для німецької політики великою поразкою. Оскільки не можна було того народу знищити, то треба було зробити його малим. Найпростішим способом для цього було створення Української держави і посунення її кордонів у глибину польських земель так далеко, як сягають звуки руської мови (?!)” [2, S.222].

Звичайно, після таких тверджень очікувати об’єктивного підходу до української справи марно. За Дмовським, якби не німці, то українці самі не змогли б піднятися до розуміння потреби відновлення власної державності.

Шукаючи можливих союзників для поляків, Дмовський повчає росіян: “Росіяни мусили б бути найнездарнішим народом, щоб легко погодитися з втратою великого простору, на якому знаходяться найврожайніші землі, їх вугілля і залізо, який свідчить про їхнє володіння нафтою, і вихід до Чорного моря”. Тому він конклюзує, що подолати опір росіян і створити власну державу було б не під силу українському народові. І далі: “Нема людської сили, здатної перешкодити тому, щоб Україна, відірвана від Росії й перетворена на незалежну державу, не стала збіговиськом аферистів з цілого світу, яким сьогодні дуже тісно у власних країнах, капіталістів і шукачів капіталу, організаторів промисловості, технарів і купців, спекулянтів та інтриганів, заколотників та організаторів різного роду проституції: німцям, французам, бельгійцям, італійцям, англійцям й американцям, поспішили б з допомогою місцеві чи близькі росіяни, поляки, вірмени, греки, накінець найчисельніші й найважливіші з усіх євреї. Тут зібралася б ціла своєрідна ліга народів… Україна стала б виразкою на тілі Європи” [2, S.229-230].

Щодо поглядів Дмовського на народи, які населяли Польщу, то він вважав їх усіх штучно вигаданими, які не мають рис, притаманних самобутнім націям. Це ж стосувалося й українців, мова яких є “діалектом”.

Простір від Карпат аж до Тихого океану розглядається Дмовським як єдиний в культурному й морально-етичному відношенні. В Галичині ж русинів вигадали австрійці, щоб ослабити поляків, і українські проблеми одразу стали політичними. Дмовський вдається навіть до перекручення відомого історичного факту щодо виникнення й вживання назв Україна, українці, приписуючи його кінцю ХІХ ст; звинувачує Австрію у підтримці й потуранні українцям у Східній Галичині, що не відповідає дійсності й нічого іншого, окрім іронічного здивування таким собі “lapsus memoriae“ викликати не може.

Вже після закінчення Першої світової війни Дмовський назвав причини, через які він не підтримував створення Української держави. “По-перше – це було б втратою певної частини території, якою зараз володіє Польща, оскільки Україна мусіла б бути сильною, і тому прагнула б об’єднати усі українські землі. По-друге, в Україні домінували б німецькі впливи, що було б на шкоду полякам”. Для поляків “… краще мати за сусіда потужну державу, нехай навіть дуже чужу і дуже ворожу (Росію! – Р.Р.), ніж міжнародний будинок розпусти.

З огляду всього цього, програма незалежної України не може розраховувати на те, щоб Польща її підтримала…” [2, S.238].

Все що було написане Дмовським про Україну скидається, радше, на брудний політичний пасквіль, ніж на наукове дослідження. На щасті історія пішла іншим руслом. Нині на карті Європи є дві незалежні держави – Польща й Україна, які не тільки співіснують як сусіди, але й розвивають стосунки у всіх сферах на нових засадах.

Леон Васілєвський, один із відомих діячів і засновників Польської партії соціалістичної (ППС), oдин із розділів своєї праці “Україна і українська справа” (1911) розпочинає словами, які чи не найкраще ілюструють його позицію: “З того, що російські українці репрезентують сьогодні ще дуже слабкий рух – слабкіший не лише від польського руху, але навіть вірменського, грузинського чи латвійського, з того, що ще досить довго вони будуть займатися закладанням фундаментів своєї майбутньої національної політики – не випливає, принаймні, що українським рухом можна було нехтувати” [3, S.190]. Васілєвський так бачить концепцію відродження української державності: “Ідеал, до якого мусить прагнути кожний нормальний народ – ідеал національної незалежності, може бути реалізований тільки через унезалежнення російської України. І, рано чи пізно, цей ідеал мусить стати суто практичним гаслом українського національного руху… Життєва практика вкаже на яловість тупого опортунізму, вже шириться й не перестане ширитися переконання про необхідність політичної боротьби, а неминуче банкрутство ілюзій щодо безхмарного майбутнього народів Росії зробить решту. З хвилиною, коли прагнення України до незалежності стане програмою широкої української демократії, надійде й момент, який полегшить врегулювання польсько-українського питання” [3, S.216].

Отож, Васілєвський займав цілком чітку позицію щодо українського національного руху, підтримував ідею українського державотворення, яке бачив, передовсім в “унезалежності російської України”. Більше того, навіть можливість врегулювання тяглого історичного протиборства між поляками й українцями вбачав в умові існування незалежної України. І, зрозуміло, й Польщі. Останнє дозволяє сформулювати важливу тезу, прийнятну не тільки в контексті українсько-польських стосунків: безконфліктне співіснування народів можливе лише за паритетних базових передумов. Перш за все – власної державності.

Поруч з Леоном Васілєвським польські політологи ставлять ім’я Болєслава Лімановського, як теж одного з найкращих знавців української проблематики. Найповнішу інформацію про ставлення Лімановського до української справи знаходимо в його щоденниках, опублікованих у 1957-1973 роках [4]. Одразу зазначимо, що місце обох дослідників поруч, як найкращих знавців української проблематики, не зашкодило їм мати різні підходи до українського державотворення. Так основною ідеєю всього політичного життя Лімановського став федералізм. Він вважав, що “… відбудова Польської держави, як польсько-литовсько-української федерації, на зразок Швейцарії”, була б найкращим варіантом. У програмі Польської партії соціалістичної, одним із засновників якої був Лімановський, а також у його працях, як наприклад, “Спогади про Галичину” [5], були сформульовані засади його федералізму і права українців до самостійного існування – очевидно в рамках цієї федерації. Згодом, внаслідок зростання українських державницьких дезидератів й обурення з боку українських політичних діячів, він пояснив, що самостійне існування українців в рамках федерації він розумів як більш вільне, ніж інших народів.

У книзі “Народ і держава” (1906) Лімановський писав, що “… немає перешкод, щоб польський народ не міг жити у такій самій згоді (як швейцарці) і зі спільною користю з латвійським, литовським, біло- і малоруським народами, народами, з якими його з’єднала історія, географічне положення й економічні інтереси” [6, S.24].

Хоч Лімановський активно підтримував українців (наприклад, уже пізніше, 1923 року пожертвував 1 млн. марок для українських інвалідів, учасників війни 1920 р. на польській стороні та гостро критикував у сенаті політику національної ненависті, яку проводили ендеки), він гостро обстоював ідею необмеженості території новітньої Польської держави етнічними польськими землями, ідею створення Польщі в кордонах 1772 року, хоча й на засадах федерації. А вже в ній – за втілення чогось на зразок харитативних акцій для неполяків.

Цікаве з пізнавальної точки зору уявлення про український народ та його майбутнє висловив у передмові до книжки “Русини й релігійні проблеми русинського народу” (1917) Станіслав Смолька [7, S.33-39]. “Ще раз підтверджую, - писав він, - свою сильну віру в майбутнє того здібного народу, який може через справжнє відродження піднестися до рівня народу, перед яким відкриються в подальшому розвитку можливості великого історичного покликання” [8, S.353]. Але це не безальтернативно. Реалізація чіткої філософської тези можливе за певних умов. Український народ Смолька бачить як невизначену “етнічну туманність”, і зазначає, що “… тому сьогодні не можна спрогнозувати чи та туманність набуде дефінітивних форм сильно сконсолідованого народу, забезпеченого необхідними для збереження власної національної індивідуальності засобами, чи, висловлюючись більш лаконічно, та сьогоднішня туманність не буде остаточно поглинута великою російською зіркою” [8, S.355]. Отож позицію автора можна окреслити як “або-або”, хоча наведені думки дають змогу зробити два важливих висновки: по-перше, виникнення “туманності” створювало ситуацію за якої українським інтересам було важко знайти шлях до розуміння світовою громадськістю, і, по-друге, що, незалежно від ставлення до проблеми, польські дослідники вбачали в Росії основну перешкоду в утворенні Української держави.

Польський дослідник Владислав Яворський, мав дещо відмінні й оригінальні погляди щодо певних аспектів української справи, які виділяються із загального ряду польських політичних концепцій. “Бачення майбутнього України, існуванню якої загрожує Росія, може базуватися лише в контексті опертя на захід, - писав він. Ми зі свого боку повинні старатися, щоб українці з повною довірою шукали в нас опори супроти небезпеки зі сходу”. Що ж до Східної Галичини, то автор пропонує їй національну автономію, зрозуміло, в межах майбутньої Польщі, що, однак, не повинно перешкоджати співпраці між обома державами. “Україна, ідучи за заходом, рятуючи свою національно-культурну самобутність перед захланністю російського сходу не може бути ворогом Польщі, що повинні зрозуміти і українці, і поляки. І ми, і українці в майбутньому будемо поверненими бойовим фронтом проти Росії, для чого співдія поляків, і українців є обов’язковою” [8, S.350].

1. Pilsudski J. Memorial Ministerstwu spraw zagranicznych w Tokio 13.07.1904 / Pisma zbiorowe: w 10 t. - T.2. – Warszawa, 1937.
2. Dmowski R. Wybуr pism. – T.4. – Nowy Jork, 1988. – 319 S.
3. Wasilewski L. Ukraina i sprawa ukrainska. – Krakow, 1911. – 230 S.
4. Limanowski B. Pamintniki: w 4 t. – Warszawa, 1957-1973.
5. Przedswiat. – 1901. – Nr.11.
6. Limanowski B. Narуd i Panstwo. – Krakуw, 1906.
7. Smolka S. Les Ruthenes et les problиmes religieux du monde russien. – Berne: Wyss, 1917.
8. Цитовано за: Smolka S. Sprawa Ruska w ujeciu Polskiem / Dokumenty Naczelnego Komitetu Narodowego. 1914-1917. – Krakow, 1917.