Психологія нетерплячости

Чи можна вважати перераховані „утрачені можливості“ дійсно втраченими? Звичайно, ні. Не можна втратити того, чого ніколи не було. Чомусь перед так званим „розпадом СССР“ кожен Українець погоджувався, що повстати українська держава практично не має на чому. Окрім горстки письменників, націоналістичних спогадів про українські змагання та затаєної ворожості до Москаля, на Заході існували ще і реліґійні утиски, які не дозволяли людям забувати про те, що ними керують зайди. Оце і все. На якій основі могла-би повстати українська держава. Перерахуємо:

  1. Особиста жертовність Проводу;

  2. Дисциплінована нелеґальна орґанізація;

  3. Контрольований нею націоналістичний капітал;

  4. Твереза оцінка можливостей і ризику.

В тім, що стосується пунктів 2) і 3) коментарі зайві. Особливо щодо дисциплінованости. Цікаво, натомість, виглядають пункти 1) і 4) в ширшому пляні історичної перспективи. Ось як поводила себе українська еліта в деяких критичних митях української історії.

У 1618му році Петро Сагайдачний не наважився спалити Москву (Київ зістав зруйнований „старшим братом“ і залитий українською кров'ю двічі – 8го березня 1169го року і 9го лютого 1918го року). У 1648му році Богдан Хмельницький не наважився взяти безборонну Варшаву. У ніч 30го жовтня 1918го року Українка-телєґрафістка випадково перехоплює наказ польської Ліквідаційної комісії про захоплення влади у Галичині – і лиш оця фатальна загроза штовхає сотника Вітовського на Листопадовий чин, – коли глядіти вглиб, – то фактично всупереч упертим лєґітимістським маренням Української Народної Ради. Українська еліта Галичини не бажала ні ризику, ні справжньої боротьби. Вона була до всього цього клопоту втягнена силою становища. Як результат – 7го червня 1919го року під час блискавичного Чортківського наступу Українській Галицькій Армії раптом забракло боєприпасів; 75 тисяч добровольців було відіслано додому. У 1990му році Народна Рада не знайшла в собі мужности покинути приміщення Верховної Ради, оголосити про захоплення влади і на хвилі антикомуністичних гасел звернутися за підтримкою до народу. У 2000му році так вчинила прокучмівська „більшість“, до якої 26го квітня 2001го року приєдналися комуністи. 15го жовтня 1990го року українські демократи відмовили зреволюціонізований народ від штурму Верховної Ради. 9го березня 2001го року народу прийшло жменька. В листопаді 1987го року один дійсно шанований патріот і відомий письменник перед студентами в авдиторії № 311 Львівського університету катеґорично заявив, що „ніхто не дозволить нам спорудити пам'ятник Шевченкові поруч з пам'ятником Лєнінові“. Згодом, керований порядністю, він напише: „Ми нічого про підготовку студентської акції не знали, молодь боялася нас, заражених страхом і контрольованих надмірною обережністю… На студентські спроби… дивилися поблажливо і з певною осторогою – щоб чого необачного не учверила. Старше покоління… забуло, що кабінетними дискусіями ніхто ще не розрубав політичних вузлів“. Нині ота молодь вже сама є „старшим поколінням“. І що ж? Спробуймо розгадати загадку: перекуплена, розчарована, настрахана, чи навчена назадкуватости отим самим попереднім „старшим поколінням“? Мені не залежить на вказуванні конкретних імен, оскільки це може з рівним успіхом бути ім'я практично кожного з відомих українських діячів – від редактора українського часопису, аж до депутата від української нацменшини. Купить аттестат недорого | Купить свидетельство о разводе