Free Web Hosting Provider - Web Hosting - E-commerce - High Speed Internet - Free Web Page
Search the Web

Сучасні світові процеси техномодернізації, каталізаторами яких виступають техноголічно розвинуті держави, значною мірою впливають на становлення нового техногенного суспільства в Україні. Необхідність формування техногенної моделі суспільного розвитку є очевидною. Окреслений Україною курс на модернізацію суспільства, проте, зіштовхується з цілим переліком труднощів різноманітного характеру. В даному дослідженні спробуємо провести паралель між національними, етнокультурними особливостями та труднощами техномодернізаційного поступу в Україні і окреслити перспективи взаємодії національного і техногенного крізь призму національної свідомості – потужного внутрішнього феномену нації.

Стрижень будь-якої нації – національну свідомість – визначають як складну модернізовану систему духовних феноменів та їх утворень, які сформувалися в процесі історичного розвитку нації, відображають основні засади її буття та розвою [1; с.82]. Аналіз літератури етнополітологічного характеру дає можливість виокремити складові національної свідомості. Ними виступають етнічна та національна ідентичність, етнічна свідомість, національна свідомість, історична свідомість (пам’ять), національна мрія, національна ідея, національний менталітет і характер, національні психологічні комплекси як наслідок неадекватної оцінки (націоцентризм, меншовартість, яничарство, зарозумілість, соромливість тощо).

Дослідники проблеми ідентичності, відзначаючи її діалектичний зв’язок з суспільством (П.Бергер, Т.Лукман та ін.) виділяють окремий тип ідентичності – етнічної та національної. Визначення критеріїв, які лежать в основі процесу ідентифікації й усвідомлення ідентичності пропонується через систему ідентитетів – основних, конституїтивних, сутнісних (об’єктивних та суб’єктивних) показників, які дають можливість максимально адекватно віднести певного суб’єкта (індивідуального чи колективного) до конкретної спільноти, в даному випадку етнічної чи національної [2; с.102]. Таке розуміння даного поняття дає можливість розглядати етнічну та національну ідентичності саме як результат процесу ідентифікації (усвідомлення приналежності до певної спільноти). У випадку етнічної ідентичності, як стверджує І.Кресіна, відіграють вирішальну роль “об’єктивні ідентитети: расові (антропологічний тип), культурні (мова), психологічні (менталітет) та ін. Тому етнічна ідентичність завжди носить об’єктивний характер, для неї спрацьовує принцип “батьків не вибирають” або “батьківщину не вибирають”.

В основі етнічної ідентичності лежить усвідомлення людиною своєї приналежності до певного етносу. Згідно з концепцією Л.Гумільова, етнос – це сталий колектив людей, який склався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості й поведінки, внаслідок поведінкової адаптації в певному ландшафті [3; с.130]. Отож етнос існує як стійка система, що протиставляє себе усім іншим аналогічним колективам людей за принципом “ми – не ми”, “свої – чужі”, “ми такі, а решта – інші”. Таке усвідомлення (як головний ідентитет) своєї єдності і самоідентифікації є відображенням того почуття взаємної симпатії, прихильності, яке Гумільов назвав компліментарністю. Навряд чи можна вказати на наявність цього ідентитету у сучасній Україні. Узагальнюючи дані досліджень окреслимо основні ідентитети етнічної ідентичності: компліментарність, усвідомлення спільності походження, історичної долі, біофізична та культурна характеристики, комплекс стереотипів свідомості та поведінки тощо.

Стрімку динамічність змін національної свідомості спостерігаємо за десятиліття незалежності України. Що ж є ідентитетом нації та національної ідентичності? Стосовно цього, Д. Міллер визначає п’ять найважливіших аспектів. По-перше, це людські переконання: нація існує доти, доки її члени визнають один одного як співвітчизників й спільно прагнуть продовжувати спільне співіснування. По-друге, спільне історичне минуле, спільні обов’язки й уявлення про спільне майбутнє. По-третє, спільні дії, тобто дійова ідентичність. По-четверте, постійне проживання в одній країні. По-п’яте, спільні характеристики, які об’єднуються поняттям “національного характеру” і які Міллер називає загальнонародною культурою. [4; с.45].

Інтенсифікація технологічного розвитку, процеси глобалізації зумовлюють глибинні зміни у системі міжособистісних стосунків на всіх рівнях. І в цьому положенні солідарні не лише західні, а й вітчизняні етнополітологи. Сучасні дослідники (Ю.Римаренко, О.Картунов, П.Шкляр, М.Вівчарик та ін.) вважають національну свідомість найважливішою властивістю нації, активним чинником державотворення, чинником формування нації на завершальному етапі, засобом і виявом національної інтеграції [1; с.96].

Інтенсифікація технологічного розвитку, процеси глобалізації зумовлюють глибинні зміни у системі міжособистісних стосунків на всіх рівнях. Під впливом цих змін спостерігається парадоксальний феномен етнічної і національної свідомості та ідентичності. З одного боку, глобальні зміни світового масштабу спричиняють глобалізацію свідомості, що супроводжується ослабленням почуття етнічності. З іншого боку, спостерігається етнізація свідомості – на противагу технізації, урбанізації, асиміляції. Активізується етноцентризм, етнонарцисизм, звужується поле особистісної самоідентифікації. Цей процес можна кваліфікувати як захисну реакцію етнічності. Він свідчить на користь проявів етнонаціональної свідомості, як стрижневого і складного по своїй суті феномену.

Досліджуючи національну свідомість, І.Кресіна виділяє наступні її характеристики: універсальність (відображає інтереси нації), цілісність (генерує і формує національні інтереси), системність (містить функціональні компоненти сфери вияву), структурна сталість та амортизаційність (відкидає несуттєві зовнішні впливи), динамізм, інноваційна сприйнятливість та відкритість (приймає нові, адекватні парадигмам її розвитку, феномени) [1; с. 116-122].

Окрім основних, найбільш загальних, зустрічаємо у науковій літературі ряд специфічних характеристик, притаманних саме українській національній свідомості. Однією з них є глибинна рефлексивність як відображення нових реалій сьогодення через призму інтровертованості українського національного менталітету. Осмислюючи нове, вона зазнає певних змін, адаптується до якісно інших умов буття. В цьому проявляється така характеристика національної свідомості, як висока адаптивність. Витворювані в ході історичного поступу нації культурні типи, соціальні цілі, ідейні імперативи “просіюються” крізь сито часу, менталітету, національного характеру та ін. Так національна свідомість засвідчує свою вибірковість. Сприймаючи чужі етнокультурні впливи, національна свідомість виявляє не лише вибірковість, а й геополітичну врівноваженість. Крім того у сучасній українській свідомості міцно утвердилися такі характеристики, як етнокультурний плюралізм і релятивізм, що проявляється у толерантному ставленні до всіх етносів, які проживають в Україні, лояльності до їхніх національних інтересів і державницьких змагань. Несприйнятливість до крайніх проявів як етноцентризму, так і космоцентризму і заміщення сформованими настановами; мобілізація власного інтелектуального потенціалу на осмислення реалій в умовах кризи історичної і соціально-політичної науки або необхідності вироблення власної оригінальної відповіді на виклики цивілізації; компенсація втрачених або збанкрутілих ідеалів (як це має місце у пострадянській дійсності) національними ідеалами і традиціями – усе це є проявами таких характеристик національної свідомості, як компенсаторність та мобільність, її здатності до саморозвитку на засадах самоосмислення і самоствердження.

Водночас національна свідомість виявляє й антиномічну характеристику – консерватизм та інерційність, як здатність зберігати усталені настанови та цінності національного буття; неквапливо “придивлятися” до всього нового й оцінювати його у національному вимірі. Український консерватизм став не лише характеристикою національної свідомості, а й окремим напрямом вітчизняної політичної думки.

З попередньою характеристикою тісно пов’язана й така, як редукціонізм. Останній можна розглядати і як певну захисну реакцію свідомості, і як механізм спрощення, що виявляється у відмові від надто ускладнених і не позначених національною специфікою моделей суспільного розвитку.

Однією з найбільш очевидних характеристик національної свідомості слід визнати її амбівалентність (антиномічність, дихотомічність) – поєднання взаємовиключаючих поглядів, оцінок, думок, орієнтацій. Так, можна вказати на одночасне сусідство в національній свідомості теорій про пріоритет загальнолюдських цінностей і навпаки, національних вартостей, як єдино можливу парадигму особистісної самореалізації, комплексів меншовартості і “богоосяяності” українців. Кожна з цих ідейних побудов претендує на виключність щодо осмислення “істини” і вироблення “курсу”.

Своєрідним різновидом амбівалентності вважається так зване маніхейство, як схильність ділити світ на добро і зло. Проте сутність маніхейства в широкому значенні полягає не в самому розумінні опозиції “добро – зло”, а в абсолютизації цих начал щодо осмислення світу. Маніхейський тип мислення жорстко орієнтує особистість на відтворення раніше сформованих ідеалів. Життя спрямовується по замкненому колу: людині залишається лише вибирати один із ідеалів минулого. “Ми повинні повернутися назад на старий протоптаний шлях цивілізації” – така логіка маніхейського мислення. В її основі покладено тяжіння до трактування суспільства як такого, що націлене на раз і назавжди освячені істини і цінності. Цей масовий психоз маятникового мислення в нашому суспільстві – яке стало на шлях модернізації – може привести до національної катастрофи [5; с.72-73].

Усі ці характеристики національної свідомості перебувають у діалектичній єдності, взаємодоповнюючи одна одну і утворюючи ту своєрідну цілісну картину української національної свідомості, яка стає конституїтивною основою нації як людської спільноти.

Однією з найважливіших ірраціональних складових національної свідомості є національний характер. Серед численних підходів до з’ясування національно-психологічних особливостей та поняття національний характер найбільш аргументованою нам видається позиція В.Яніва [6]. Згідно з його підходом, українець – це інтровертивна людина із сильним відчуттям свого “Я” та бажанням самовияву назовні, що засвідчує приналежність українського народу до індивідуалістичного культурного типу. Заглиблений у себе, маючи відчуття гідності, він прямує до повалення будь-яких обмежень особистої свободи. Небажання коритися волі іншого й прагнення до самовияву зумовили слабкий нахил до підпорядкування, поглиблений століттями неволі. При ідеалізації бунту загострювалися нескореність українців, анархічність і навіть нігілізм.

Прагнення до самовияву, внаслідок несприятливих зовнішніх умов не могло повністю реалізуватися, тому воно посилює природну українську почуттєвість. Остання поряд з прагненням до самовияву є другою основною властивістю української духовності, що дістало у етнопсихологів характеристику “кордоцентричності”. Брак зовнішніх успіхів зміцнює інтровертивність українця, пасивність, спричиняє своєрідну втечу від життя в світ ілюзій.

Друга контрастність полягає в тому, що український інтровертизм не є замкнутістю в собі, він є лише спрямуванням на себе. Велика почуттєвість при інтровертизмі потребує контакту, оскільки українець не терпить самотності, відтак спонукає самовияв і спрямування на якийсь зовнішній об’єкт. Українець шукає соціального резонансу, відчуває потребу висловитися. Звідси сполука слова й музики у відомій пісенності українців, бажання естетичного вислову, а відтак уподобання мистецтва.

Українська людина співчутлива до долі ближнього, альтруїстична у бажанні нести допомогу, причому найзлиденнішим та слабим. При розвиненому братолюбстві в українця ослаблюється агресивність, войовничість як незгода з ідеалом справедливості й свободи. Проте в нього залишається дух бунту проти несправедливості.

Українець неохоче спричиняється до успіху сильнішого, авторитет якого мав би визнати. До визнання авторитету приходить через почуттєвість. Звідси пошана авторитетів невеликого масштабу і рідко – справжніх історичних авторитетів.

Спільноти формуються під впливом почуттів, а не розуміння необхідності чи інтересу. Тому українець – людина “малих гуртів”, в які він вростає безпосередньо. Авторитет ідеалу набагато сильніший за авторитет особи, а протиставлення колишньої свободи сучасній неволі зміцнює традиціоналізм.

Така схема, за словами Яніва, дещо спрощує всю багатоманітність виявів українського характеру (оскільки є структуризацією констатацій), проте вона може стати новою робочою гіпотезою, доповненою і верифікованою в подальших дослідженнях.

Як підсумок викладеного напрошується висновок, що саме через призму національної свідомості і її складових відбуватиметься процес інтеріорізації цінностей і норм техногенного суспільства. Крім того, саме вона повинна стати тим центральним стрижнем, на якому “наростає” технологічний поступ, технокультурні здобутки нового техногенного суспільства в Україні.

Етнокультурними характерологічними вимірами української національної свідомості, які імпонують техномодернізації є, на нашу думку, наступні: її універсальність, цілісність, системність, інноваційна сприйнятливість та відкритість, висока адаптивність, вибірковість, геополітична врівноваженість, толерантність, компенсаторність та мобільність, здатність до саморозвитку на засадах самоосмислення та самоствердження. Такі особливості як глибинна рефлексивність, інтровертованість, консерватизм та інерційність, редукціонізм, амбівалентність, маніхейство вочевидь навпаки “гальмуватимуть” техномодернізаційні процеси в Україні, наражаючи їх на певні труднощі.

Важко переоцінити роль етнополітології у вирішенні проблеми етнонаціонального і техногенного. У зв’язку з цим перед нею постають завдання, пов’язані з піднесенням тих особливостей національної свідомості, які сприятимуть реалізації стратегії модернізації і побудові нового техногенного суспільства в Україні. Оскільки, як висловився Т.Кузьо, етнонаціональне “…заповідає міфи, символи, цінності, спогади, традиції і територію, що мають бути використані у формуванні нової модерної нації. Без цього основа для створення нації “тоненька, а завдання є геркулесовим” [1; с.97].

1. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітологічний аналіз): [Монографія] – К.: Вища шк., 1998. – 392 с.
2. Шульга Н.А. Этническая самоидентификация личности. – К., 1996. – С. 102.
3. Гумилев Л.Н. Этносфера: История людей и история природы. – М., 1993. – С. 130.
4. Miller D. On Nationality. – Oxford., 1995. – P. 45.
5. Ткаченко В.М., Реєнт О.П. Україна: на межі цивілізації. – К., 1995. – С. 72-73.
6. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. – Мюнхен, 1993. – 222с.

Annotation

Ludmyla Ostapchuk

The national consciousness and technogenical society

The given article is devoted to the problem of interaction between ethnonational and technogenical through the national consciousness. In connection with that the peculiarity of the Ukrainian national consciousness is analyzed. The ethnonational peculiarities must become the basis in formation of the new technogenical society inUkraine.