Free Web Hosting Provider - Web Hosting - E-commerce - High Speed Internet - Free Web Page
Search the Web

Проблема демократичності відносин між громадами та владою завжди буде актуальною для перехідного суспільства в силу трансформаційних процесів, що відбуваються у всіх його сферах. Варто підкреслити те, що дана проблема поки що є малодослідженою, оскільки серед науковців акцентується увага (теоретично і емпірично) більше на макроекономічні чинники українського політикуму (політичні інститути і процеси тощо). Проте за роки незалежності і розбудови української державності навіть ненауковець може ствердити факт “пробуксовки” реформування українського суспільства, для якого перехідний період став періодом не динамічної, а статичної трансформації.

Стався дивний парадокс українського політикуму, характерний для всіх щаблів української влади – він (політикум) відділився від народу (електорату) і “живе своїм життям”, тобто перебуває поза загальносуспільним контекстом. Якоюсь мірою підтверджується невтішний прогноз експертів щодо посттоталітарного синдрому інституційного розвитку пострадянських держав, котрий не оминув і України, що зумовлений нерозвиненністю структур громадянського суспільства. Фактично в Україні відновилася та ж сама політична міць бюрократії (вже не за ідеологічною, а за відомчо-клановою ознакою), що існувала за епохи СРСР у вигляді партійної номенклатури. Як приклад, тепер існують ті ж самі спецзаклади по обслуговуванню “класу вибраних представників” різних владних інституцій, тобто тих осіб, котрі політично чи економічно беруть участь у владній діяльності. Ці спецзаклади не доступні для рядових громадян, хоча утримуються за рахунок державного бюджету. Відповідні пільги і привілеї, бюрократична кастовість і кругова відомча порука характерні для всіх щаблів влади, що утворює стан “вибраних людей” у суспільстві та певну нерівномірність у конституційних правах громадян. Все це призвело до такого негативного явища як відсутність поваги до держави на рівні суспільної свідомості. А це вже політична проблема, якої нинішні політики стараються не заторкувати.

З цього приводу варто детальніше розглянути поняття

“політична могутність”, котре у вітчизняній політологічній літературі розглядається як влада чи “політична сила”. Як пише львівський науковець А. Романюк, “могутність проявляється у відносинах суб”єкта, який прагне накинути власну волю, позицію іншим, і об”єкта, що приймає цю волю або позицію суб”єкта; коли ми беремо сукупність людей, то відносини могутності можемо визначити лише тоді, якщо знайдемо факти підкорення, прийняття кимось чиєїсь позиції, волі. Той, хто здатний примусити іншого підкоритися хоча б на незначний час, тим самим виявляє свою могутність” [1; 65].

На думку американського вченого Д. Гелбрейта, суть могутності полягає у накиданні волі окремого індивіда або групи людей іншим, серед них і тим, хто не хоче того підкорення, хто виступає проти [1; 66]. Він виділяє три основні види могутності: 1) могутність, що заснована на загрозі покарання; 2) компенсаційна могутність; 3) могутність, в основу якої покладено переконання.

Перший вид могутності забезпечує підкорення через висунення альтернативи перед об”єктом: він має робити те, що від нього вимагають, бо інакше буде покараним. Зазначений вид базується на прямому примусі або на неприхованій погрозі.

Другий вид могутності також висуває альтернативу перед тим, хто має бути підкорений і, якщо суб”єкт виявляє слухняність, він отримує “компенсацію”.

Третій вид могутності передбачає зміну переконань, уявлень тих, кого необхідно підкорити. Це досягається “природнім” шляхом внаслідок маніпуляцій масовою свідомістю.

Відповідно до цих видів політичної могутності Д. Гелбрейт визначає три її головних джерела: особа (здібності), власність (вагомість) та організація (структурованість).

На нашу думку, держава виступає найбільшим власником політичної могутності, оскільки в силу своєї природи володіє всіма інструментами цієї могутності (примус, підкуп, компенсація, переконання тощо). Їй характерні всі вищеозначені види та джерела політичної могутності. Відповідно у період трансформаційних змін суспільства (який ще означають у науковій літературі “перехідним” або “постсоціалістичним”) виникають певні суспільні деформації, тобто негативні суспільно-політичні явища – засилля чиновників, корупція, рекет, правовий хаос, безробіття тощо. Чим слабшим в Україні буде супротив громадськості (громадської консолідованої сили) державній силі і негативним суспільно-політичним явищам, тим у безправнішому стані вона (громадськість) перебуватиме. Можна говорити про той суспільний стан, коли

“народ мовчить і одночасно мучиться”, терплячи диктат бюрократичної системи держави з одного боку, а з іншого, свавілля кримінальних елементів. За такої громадської “мовчанки” відбуватиметься несправедливий розподіл будь-яких ресурсів суспільства між державними відомствами і кримінальними кланами. І як наслідок, мають місце цілком звичні для такого “перехідного” суспільства явища: у політиці – “розбірки” політичних кланів, що означилися у зрозумілому для всіх понятті як “лазаренківщина”, в економіці – “процвітання” відомчо-бюджетного капіталізму та криміналітету, що виражається гаслом: “хочеш жити – ділися з нами!” Сьогодні найменший бізнесовий успіх локалізується державою і криміналітетом.

За таких умов громадяни відсторонені від будь-яких державних ресурсів. Державна влада не відчуває стороннього незалежного контролю і тиску, відповідно – “сама себе контролює”. У період перехідного трансформуючого суспільства цей процес набуває особливо жорстких і агресивних форм (що утворює яскраво виражені диспропорції, які у народі називають “мафією”), оскільки не врівноважений стороннім суспільним контролем і тиском громадськості, що характерний для вже сформованих

демократичних суспільств. Цей суспільний контроль тільки починає формуватися і має поодинокі “проблиски” лише на рівні місцевого самоврядування в окремих містах України, де особливо виражена діяльність недержавних організацій, які мають вплив на місцеву владу, а їхні лідери – авторитет серед населення.

Знову ж таки, щоб пояснити “мовчання” громадськості (електорату) та вивчити “коріння проблеми”, необхідно звернутися не до макро чинників, на яких частіше акцентується увага науковців, а до мікро витоків проблеми суспільної активності громадян . Суть цієї проблеми полягає не тільки у падіні добробуту населення. Хоча особливо експлуатується стереотип “виживання людей”, котрим пояснюється те, що людська маса є безініціативною і вразливою з причин економічної кризи суспільства, а отже потребує допомоги і опіки та не спроможна на власні ініціативи. Годі вже говорити про якийсь суспільний контроль та тиск. Проблема в тому, що державно-управлінська політика в Україні обслуговує державну систему (апарат), тобто “саму себе”. Конкретна людина якось з неї “випадає”. Тому за одиницю проблеми слід брати не людську масу чи сукупність факторів, співвідношень політичного процесу, а – людину, від якої має все бути похідним. Тоді і відродиться чи зародиться так звана “низова ініціатива” громадян, котрі не чекатимуть сторонньої допомоги. Тоді держава може називатися демократичною, соціальною і правовою, а отже мати цивілізоване обличчя.

Сьогодні в Україні держава і суспільство ніби два акваріуми, поставлені в одну нішу, що зветься політичною системою. У першому “плавають” ті, що мають доступ до пільг, ресурсів, повноважень тощо. У другому “акваріумі” – ті, котрі залежні від перших, бо нічого не мають і не знають на що мають право. Наприклад, за нинішнього суперечливого законодавства і превалювання відомчих інструкцій та постанов рядовому громадянинові дізнатися про свої права на частку державних ресурсів майже неможливо [2; 15]. “Перші” живуть своїм життям, турбуючись про власні вигоди та відомчі інтереси, не підозрюючи про життя у другому “акваріумі”. “Другі” живуть своїм життям, послуговуючись сумнозвісним українським прислів”ям: “моя хата скраю, нічого не знаю” та посттоталітарним стереотипом : “скільки не добивайся, все одно нічого не зміниш, все залишиться так, як було”. Ці два світи-акваріуми об”єднані однією політичною системою, що має перехідний, трансформаційний характер і мала б змінюватися на краще. Проте недолугість такої ситуації полягає в тому, що обидва ці “акваріуми” не взаємодіють, не відбувається їх взаємопроникнення (“злиття”), коли б оновлювалася влада, циркулювали еліти, робилося прозорішим державне управління, коли б запити і бажання електорату визначали партійно-політичні смаки, тенденції та інтереси. Цього не відбувається, а замість перехідності і динаміки окреслюються контури хижацького відомчого капіталізму в осучасненому варіанті допостіндустріального суспільства та нав”язування електорату (чи зомбування) потрібної поведінки на рівні масової свідомості у потрібний момент, тобто відбувається застосування трьох вищеозначених типів могутності. Реформаторство носить лише декларативний характер. Фактично, громадяни відсторонені від можливості впливу “на хід речей” навіть на місцевому (локальному) рівні, вже не кажучи про регіональний чи загальнодержавний. Отже, повстала необхідність пошуку ефективних механізмім суспільного контролю над діями влади. Як бути? Чи є десятирічний період періодом втрачених можливостей? Звичайно, не можна однозначно стверджувати з цього приводу, поки Українська держава перебуває на стадії початкових зрушень, що означена як перехідний період, а в силу зміни устроєвих орієнтирів ці зрушення мали б мати обов”язковий трансформаційний характер.

Отже, щоб урівноважити державну владу повинен діяти суспільний контроль. Під суспільним контролем слід розуміти політичні, економічні та суспільні інституції громадянського суспільства, що представлені політичними партіями, бізнесовим недержавним сектором, недержавними неприбутковими організаціями (третім сектором). Окрему, і на наш погляд,

головну категорію суспільного контролю становить громада

(за територіальною ознакою). Громаду не варто ототожнювати із об”єднанням громадян за юридичною ознакою (недержавна громадська організація) чи політичною (політична партія). Термін “громада” (англ. сommunity) утворено з двох слів “common” (спільний) і “unity” (об”єднання). Бути в громаді або спільноті означає мати щось спільне з іншими людьми. Ця спільність може бути дуже загальною (стосуватися всіх аспектів життя) або дуже спеціфічною. Згідно визначень фахівців, громада – це спільнота людей, об”єнана спільністю мови, культури, релігії, історії, врядування, суспільної традиції, яка проживає у конкретній місцевості [3; 8].

Якоюсь мірою громада є своєрідним індикатором демократичності чи недемократичності суспільства, виражає всі його підсистеми (економічну, політичну, соціальну та духовну), оскільки в ній поєднуються як місцеві традиції, менталітет і культура, так і загальносуспільні вартості.

Саме вона може виступити тим впливовим чинником суспільного контролю на місцевому рівні, котрий врівноважить “здеформовану” систему координат між державою і суспільством.

За Д. Гелбрейтом, будь-яке використання могутності в суспільстві викликає відповідне реагування як тих, хто підпадає під її вплив, так і оточення [1; 68]. Таким чином, виникає опір чи протистояння у вигляді протилежної (альтернативної) могутності (міці). У демократичних суспільствах функції держави завжди урівноважуються діяльністю інститутів громадянського суспільства, оскільки політична могутність політичних партій, громадських організацій, груп тиску, приватного сектору тощо виконує важливу суспільну функцію – обмежує політичну могутність держави та тих політичних сил, що мають владу. В Україні ж політичні партії, приватний бізнес повністю узалежнені від держави, про що свідчить невпливовість і нерозвиненість української партійної системи та присутність великого бізнесу в стінах Верховної Ради (щоб забезпечити свої економічні інтереси і застрахуватися від чийогось “піклування”). А недержавні громадські організації не мають стійкої фінансової основи, щоб розвивати свою діяльність.

За умов відсутності незалежних від держави носіїв політичної могутності (альтернативної) відбувається злиття держави і суспільства, що закріплюється відповідним типом тоталітарного політичного режиму.

Отже, зрушення в Україні можуть відбутися, якщо люди усвідомлять свою причетність у вирішенні власних проблем з одного боку, а з іншого, відновлюватимуть свої традиції і культуру, оскільки саме вони є основним “будівельним матеріалом” розвитку громад як довготривалих і стійких об”єднань громадян, що вирізняє їх з-поміж інших інституцій громадянського суспільства.

Сьогодні місцеві громади в Україні є нерозвинені у силу несприятливих історичних факторів. Чим пояснюється їхня неспроможність впливати на владу. Окрім того, існують конкретні причини слабкості громадської ініціативи локальних об”єднань громадян:

- нерозвиненість місцевих громад, спричинена неконсолідованістю громадян на низовому рівні (село-район-місто);
- відстороненість територіальних (місцевих) громад від економічних, політичних та інформаційних ресурсів;
- законодавча неврегульованість та узалежнення від чиновницького апарату.

Із відновленням діяльністі місцевих громад в Україні, можливе утворення альтернативної політичної могутності (міці), котра б змогла впливати на діяльність влади, зокрема на місцевому рівні, а за тим – і на центральному. Проте це період не одного місяця, а тривалий поступальний процес розвитку громад. За умов функціонування повноцінної територіальної громади існує повна взаємозалежність місцевої влади від потреб і запитів громадян, які її обирають або з нею співпрацюють. Ця взаємозалежність прослідковується на рівні прийняття рішень локального характеру. За наявності адаптованого лідерства рішення ( з вирішення певних проблем чи прийняття певного вибору) визріває в результаті посиленого комунікативного обміну в громаді. Суб”єктом прийняття цього рішення виступає не конкретна особа (керівник), а всі члени громади, що беруть участь у цьому комунікативному обміні, а адаптовані лідери, які складають “ядро” громади, виступають виразниками чи носіями конкретного вибору (рішення) громади. Таким чином, створюється відповідне “тло” вже “визріваючого” рішення. Офіційні представники в особі місцевої влади змушені зважати на це “тло”, приймаючи ті рішення, які дотичні до інтересів громади, чим дотримується рівновага взаємовпливів двох сторін. Вона обгрунтовується певними мотиваціями. По-перше, влада представляє інтереси громадян. Якщо вона ігноруватиме потреби громадян, то буде замінена тими ж громадянами на таку, яка зважатиме на їхні запити (“тло”). По-друге, відбувається двосторонній обмін запитів і потреб держави і суспільства. У разі його призупинення, автоматично виникатиме конфлікт громадян із владою, оскільки створюється загроза у посяганні на конституційні права громадян, а значить – на демократичні засади суспільства. По-третє, прийняття владних рішень на локальному рівні, що має демократичну процедуру відкритості, змінює партійно-політичну кон”юнктуру на вищих щаблях політичної влади, з тої причини, що згуртовані спільноти являють собою вагому консолідовану політичну силу, яка є потенційним організованим електоратом для політиків і партій.

Є очевидним те, що подальший розвиток людських взаємовідносин на місцевому (локальному) рівні виступатиме консолідуючим фактором українського суспільства. Саме на рівні місцевих територіальних спільнот – громад – містяться величезні ресурси українського національного відродження і державотворення.

1. Основи політичної науки: Курс лекцій за ред. Б. Кухти. Ч.2: Політичні процеси, системи та інститути/Кухта Б., А.Романюк, Л.Старецька та ін.—Львів: Кальварія,1997.— 336с.
2. Наведемо хоча б такий приклад: із більш як 30 тис. нині діючих нормативних актів усього лише 4,6% становлять закони, причому лише п”ять з них – закони прямої дії (за даними Інституту законодавства Верховної Ради України). Реально країна живе не у відповідності до Конституції та законів (як засобів регулятивно-регламентаційного характеру для суспільств із стабільним станом розвитку), а потрапила у досить ускладнене державною бюрократичною машиною переплетіння відомчих нормативних актів та інструкцій, термін дії яких не є обмеженим хоча б тим самим перехідним періодом. Див.: Валерій Денисенко.Маргінальність соціально-блукаючого суспільства – це вияв глобалізаційних процесів чи недолугість наших сірих реформ?//Громадські ініціативи.—2000.-- №2.—С.15.
3. Джуді Боп, Майкл Бопп. Перетворення світу.—Чотири світи (переклад за канадським виданням)1999.—86с.
4. Джуді Бопп: Україна має щось особливе//Громадські ініціативи.--№2.—2000.—С.4.

Olexandr Lavrynovych

The principles of “authority-community” cooperation as an indicator of democratic decision making process

The author analyses the problem of the mutual impact of state power and civil society structures, especially that of the communities. The main accent is put on balancing the influence of the State in social sphere through local territorial communities.