Free Web Hosting Provider - Web Hosting - E-commerce - High Speed Internet - Free Web Page
Search the Web

Політична стабільність, що виступає універсальним засобом досягнення прагматичних цілей кожного суспільства, як ніколи стала необхідною умовою державного управління. Адже кінець ХХ століття і початок нової ери вимагають ретельного переосмислення архаїчних стереотипів історичного процесу, які мали місце як у соціалістичних, так і у капіталістичних системах відносин.

Характерною рисою XX cтоліття є динамічне поєднання двох антагоністичних таборів,комуністичного і капіталістичного, що стало феноменом утримання влади, а також інтегративне регламентування двох моделей режиму - демократії та тоталітаризму. Власне ці моделі і створювали ідеал політичної стабільності, як такої, що відіграє першочергову роль на внутрішньому подіумі держави, але набагато важливішою була її місія у міжнародній системі відносин. У світовому просторі мілітарна держава прагне бути головним лідером і адміністратором світового порядку, надаючи цьому явищу стійкого розвитку. Проте комплекс питань внутрішнього характеру, так званої “домашньої політики” (“domestic politic”), залишався довгий час лише в кулуарах бюрократичного апарату. Діячі державної влади відчували себе головними творцями політики, як всередині країни, так і поза її межами. Події,які спричинили крах тоталітарно-комуністичної системи були не випадковим явищем. Адже політичний бар’єр, що виник на межі 80-их і 90-их років, можна назвати “панацеєю демократизації” для країн колишнього соціалістичного табору, включаючи Центрально-Східну Європу і республіки СРСР, які опинилися на роздоріжжі переходу від соціалістичного до постсоціалістичного управління. Соціальні і політичні очікування населення на те, що дана система комуністичного самоуправління “як норма тоталітаризму”, де стабільність була ознакою економічного забезпечення, впевненості у майбутньому, були надто високими чи навіть гіперболізованими, тому крах ідеалізованої системи “щасливого життя” зумовив жорсткий перехід до нового устрою внутрішнього керування країною.

Як зазначають відомі політологи Дергачов О., та Полохало В., посткомуністична реальність виявила у своїй частині цілу низку інтелектуальних оман. Передовсім, - неадекватне сприйняття соціально-історичного часу в оцінках та моделюванні складних політичних процесів, догматичні методології традицій, що переважно базувалися на західноєвропейському та північноамериканському матеріалі ( 1 ; С.15 )

Масштаби і наслідки цього унікального явища транзиту або відображення (соціалізм-постсоціалізм-посткомунізм), зберегли ряд ознак колишньої посттоталітарної системи. Омани й зберігаються сьогодні, тому що породжують численні утопії та паранаукові гіпотези.І хоч посткомуністичні суспільства мають вже чималий історичний вік ( з огляду на параметри й наслідки соцільно-політичних перетворень, які в них здійснюються), політичним теоріям ще й досі бракує продуктивно-інтелектуального новаторства. Вдало автори зауважили, що деякі політологи й надалі продовжують перебувати в полоні власних та запозичинних наукових теорій, які ніяк не можуть спрацювати на трансформаційному грунті.

У новітній політичній теорії, тоталітаризм визначається як такий тип політичного режиму, політичної та суспільної системи, якому внутрішньо притаманний всеохопний( тотальний) контроль з боку влади над суспільством і над особою. При цьому увага акцентується, як звикле на ролі ідеології, яка своєю орієнтацією спрямована формувати позитивний імідж і досвід правлячої еліти. Найбільший мабуть недолік ідеологічних чинників, це спрямованість до певної формалізованості. Особливо, коли дане питання торкається до зовнішніх прикмет і атрибутів тоталітаризму ( зокрема відсутність політичних прав і свобод), а також інстументаріїв, форм та механізмів тотального контролю над суспільством. Якщо проаналізувати еволюційний шлях тоталітаризму, то можна виділити класичні варіанти даної ідеології, що склалась у минулому столітті,- комуністичний ( сталінський) , фашизм та націонал-соціалізм. Однак, слід зреагувати, що ключове слово цієї ідеології, якраз зародився на теренах Європейської цивілізаціїі набув широкого розповсюдження на даній місцевості.Термін “тоталітаризм” став першим гаслом на території західноєвропейської цивілізації в Італії, як ознака фашистського режиму 20-тих років. Три держави - Італія, Німеччина та СРСР, які заволоділи необхідними мілітарними ресурсами, стали загрозою для розвитку свого ж суспільства. Головним атрибутом тоталітаризму в Німеччині став расовий принцип, що базувався на масовому знищенні інших націй – євреїв, циганів. Метою даного режиму є повна атомізація суспільства, створення вакумного простору , де особистість губилась в колективній свідомості, груповій поведенці. Хоча фашистський рух проіснував з 1932 –1953 рр., проте залишив своєрідний відбиток на свідомості багатьох людей з різних частин світу. На міжнародній конференції у США в 1953 році, яка власне була присвячена цьому соціальному феномену, науковці з провідних країн світу - Франції, Великобританії, Німеччини - дійшли висновку, що тоталітарна система - це продукт ХХ століття. Явище, що стало домінантом в СРСР, являє собою закрите суспільство, де всі сфери - починаючи від виховання дітей, закінчуючи виробництвом, - контролює центр .

У 70-80-тих вийшла низка базових праць на дану тему, найвагомішими з них виступають праця К.Арендт “Походження тоталітаризму” і спільна монографія К.Фрідріха і З.Бжезинського “Тоталітарна диктатура і автократія”. Автори прийшли до висновку, що тоталітаризм - це специфічна модель, яка має 6 характерних ознак: єдина масова партія, яку очолює лідер з харизматичним талантом, поєднує в собі необмежену владу, яка йому дана, як небесними силами, так і виявом “vox populis” (голосом народу). З першої ознаки випливає наступна - офіційна ідеологія, яку повинні підтримувати усі верстви населення (школа-інститут-фабрика-сім’я). Третя ознака - монополія на засоби масової інформації (ЗМІ), мілітаризація суспільства, а також створення системи поліцейського апарату, який уважно стежить за порядком у державі, виявлення небезпечних злочинців і надання їм титулу “ворога народу”, “шпигунського елементу”, централізація системи контролю і управління економікою. Дана концепція Фрідріха і Бжезинського отримала в політичній історіографії назву “тоталітарний синдром”, надала якісно нове уявлення про даний феномен, поштовх до подальших досліджень.

Відзначимо також працю 90-тих років американського політолога Леслі Холмса “Посткомунізм”. Автор чітко робить відмежування двох доктрин, що породжені однією системою - тоталітаризмом: комунізм і посткомунізм. Комунізм, як течія класової боротьби, мала місце починаючи з 1917 року, пік діяльності комуністів припадає на 1929-1930 р.р З 1930-тих років починаються деформаційні процеси в лавах КПРС, що тривали аж до жовтня 1977 року. Власне з прийняттям нової, або швидше поновленої, Конституції СРСР починається період еволюції тоталітарної системи, що вступила в фазу посткомунізму, який дав плідні доктрини на теренах країн Центрально-Східної Європи (2; PP.30-32.)

Доктрини марксистсько-ленінської ідеології, які були покладені в основу комунізму, виявилися невдалими у використанні, оскільки теоретична база не могла так вдало накластися на практичний грунт.

Посткомунізм, який у 1989 році зазнав трансформацій в основному “тихими революціями”, залишив в пам’яті людей лише неспокійні і нереалізовані вчинки, а також відголос у діях нового апарату керівництва. Проте, тоталітарний режим, ще позначався на досягненні стабільності, як методом реформ так і консенсусу, де ідея (національного, релігійного, культурного) займає панівне становище.

Тоталітаризм в основі має загальну ідею, яку можна назвати “тотальна ідея” або загальна місія, повинна забезпечити стабільність суспільства. Саме в суті загальної ідеї і зберігається основний ціннісний критерій організації суспільних спільнот.

Дана доктрина в своєму внутрішньому поєднанні містить цілісну концентрацію партійної ідеології, соціальних інтересів, правове регулювання теоретичної бази. Але слід зауважити, що поділ монополістичної доктрини на соціалістичне відгалуження, фашистський рух і ісламський фундаменталізм має лише формальне значення. Якщо брати до уваги соціалістичну ідеологію, де основним критерієм виступає класовий чинник - це СРСР, КНР - Мао Цзедун, Кампучія - Пол Пот, класовий чинник виступав як головний регулятор комуністичної партії. У роки консервації режиму у СРСР керівну роль партії було узаконено 6-тою статтею конституції.

Звідси випливало, що лише комуністична партія, як єдність поглядів і тотожність світогляду була необхідною для всіх сфер державного життя. Життєвий імператив комунізму полягав у передбаченні щасливого майбутнього, соціальна допомога простого робітника і забезпечення стабільного розвитку країни Рад. Але треба зауважити, що дана віра “стабілізації” займала чи не найбільше місце в менталітеті “homo sovieticus”. Чітко було визначено місце керівного бюрократичного апарату, який дбав про забезпечення “завуальованих потреб”.

У часи Сталіна (1927-1953рр) ідейна єдність Комуністичної партії стала головною ознакою перебування в лавах партії, а одностайність була законом для всієї компартії. І тому не дивно, що велика кількість молоді, яка з шкільної лави вже була готова сприйняти перфектну концепцію “щасливого майбутнього”, після школи вступала до лав Комуністичної партії. Утопічні гасла, досягнення світового володарювання, суперництво з іншим табором - ідеологічною системою США, і - молоде покоління вважало своїм обов’язком виконати борг перед попереднім поколінням. Партійний апарат, який уособлював вождя пролетаріату, щирими і безкорисливими словами закликав до побудови Країни Рад. Політична стабільність в СРСР означала поєднання всіх компонентів життя держави в одне ціле: сюди входила культурна сфера, економічна база, військова могутність. Можливо це слід трактувати як “стагнаційний поступ” комуністичної партії, що вдало крокувала вперед. Для комуністичної партії, власне стабільність виступала універсальним гарантом розвитку особистості, як громадянина, вільного робітника соціалізму, але під тиском самої ж ідеології. Саме ж виховання комуністів полягало у переконанні, що ідейна єдність та ідейне підкорення є найбільш недоторканою святинею, а утворення різноманітних фракцій - це чорне злодійство і з цим слід боротися або швидше викорінювати.

Як зауважив відомий польський реформатор Лешек Бальцерович, свобода в комуністичному світі була цінністю, але філософського характеру. Весь час свобода перебувала у політичних баталіях, перетрубаціях і в дискусійних клубах (3; С 11.) Проте свобода в соціалістичному світі включала в себе і офіційні обмеження, скептичне ставлення до міжнародних організацій. Але річ у тім, що тоталітарна система, яка здійснила цілу низку трансформаційних процесів у ХХ столітті теж надавала перевагу свободі ідеології. Цікавим фактором виступають громадські організації, які своєю присутністю у тоталітарній системі лише надають колоритного забарвлення партійним інтересам, - оскільки контроль йшов із вищих ешелонів влади, організації виступали ініціаторами виконання цих вказівок.

На нашу думку, тотальний контроль, що охоплював громадське життя був лише “страховим поясом” і жандармом людської істоти. Адже громадянин виступав залежною постаттю від влади, яка вдало маніпулювала життєвими процесами, диктуючи основні умови процесу. Партійні збори, включаючи з’їзди народних депутатів, профспілкові наради, зібрання і мітинги, як державного, так і місцевого масштабу - це прослуховування гучних промов, демонстрація ораторських здібностей. Можна сказати, що це було постійне прагнення висувати платформи, теорії, претензії, амбіції від імені народного голосу. В той час народний голос включав масу робітничого і селянського населення, які були надто далекі від етапів політичного життя та мали досить низький рівень політичної культури. Хоча в цьому і немає дива, що ХХ століття стало століттям панування мас.

Як зауважив іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет, маса являє собою сукупність осіб без спеціальної кваліфікації, низку рядових людей .( 4; С 17- 23.) Це в простому розумінні - юрба населення з невгамованими емоціями, несформованими ідеалами, каламбурними гаслами і вимогами. Дане явище важко назвати тріумфом гіпердемократії, в якій маса діє безпосередньо без закону, з допомогою матеріального тиску, нав”язуючи свої прагнення та смаки. Власне ідеологія тоталітаризму ввібрала в основному ілюзорні прагнення народу-маси, яка розчавлює все, що їй чуже, невідоме, вишукане, добірне. Маса шукає лише вигідних умов для свого проживання, влада маси є брутальною тому, що вона живе лише сьогоденням, не думаючи про завтрашній день. Примітивні дії, що залишають лише слід тріску слів, але без поступу часу. Це і був головний орієнтир КПРС, час від часу вигукуючи до передових верств робітників і накладати на їхні плечі “п’ятирічки”, “семирічки”, які так і залишились невиконаними, “паперовими драконами”.

Криза реального соціалізму в 80-ті роки охопила всі сфери внутрішньосуспільних відносин СРСР та країн Центрально-Східної Європи в яких поєднання еволюції тоталітарного режиму були тісно перехрещені поміж собою, і головному центру КПРС було звичайно не байдуже, як дані процеси відбуваються у країнах-сателітах СРСР.

Цікаво, в зв”язку з цим, проаналізувати рекомендації радянських вчених періоду перебудови 1985-1990рр. щодо побудови якісно нових відносин між країнами так званого реального соціалізму. Основну увагу в них було приділено побудові державних взаємовідносин на засадах нового політичного мислення. Але яке нове мислення може бути у країнах Центрально-Східної Європи із забарвленням тоталітаризму? Відомо ж, що кожна країна соціалістичного табору - Польща, Угорщина. Румунія, Чехія, Словаччина, Україна - це маленькі частини Європи, зі своєю специфічною історією, традиціями, політичною культурою. Крім того, викорінення тоталітаризму в тій чи іншій країні залежить від інституту лідерства, владних рішень і побудови стабільного громадянського суспільства. Зокрема досвід західноєвропейських країн є не чужий Україні, тому що є велика спадщина українських діячів - В.Липинського, Ю.Липи, М.Грушевського , які можуть дати поштовх до викорінення чужої тоталітарної культури і способу мислення.

Кінець80-х і початок 90-х років вже чітко виявив певні тенденції в розвитку політичної влади у колишніх соціалістичних країнах. Влада переходить від колишнього бюрократичного апарату до ініціативної прагматичної групи, яку звикли називати реформаторами. Втім, досвід посткомуністичних трасформацій засвідчує зовсі інше: у посткомуністичних країнах, принаймі в більшості з них, владу номенклатури ніхто й ніколи насправді не скасовував і не відбирав, а сама номенклатура свою владу добровільно не віддавала й повністю не щезала. Найбільш чільне місце реформаторські сили зайняли в Польщі, Чехії, де політична стабільність має перевагу над іншими сферами і дає своєрідний стимул для економічної діяльності. Період посттоталітаризму висуває нову проблему сьогодення – самототожності новостворених держав. Для нових суспільств перехід до побудови нових систем означає звільнення від різних форм аналогій з попередньою суспільно-політичною формацією. В результаті трансформаційних процесів сформувався окремий, перехідний тип суспільства, який є комбінацією або навіть синтезом визначальних характеристик попереднього і наступного соціумів. Згідно запровадження категорії часової комунікативної сферив систему аналізу посткомуністичної трансформації можливлює наступну типологізацію (5; PP.11-13) Першою групою є суспільства , предетерміновані до демократії: Угорщина, Чехія, Польща, Словачинна, Естонія, Латвія, Литва, Болгарія, Хорватія, Словенія. Незважаючи на перебування у складі імперій, всі вони причетні до культурної матриці Євроатлантичнлї цивілізаціїабо євроатлантичної комунікативної сфери.яка несе в собі “ембріон” демократичного суспільства. Підтвердженням цього відродження є період (оксамитових революцій).

Другою групою – країни, індетермінованідо демократії: Україна, Білорусь, Росія, Боснія, Сербія,Вірменія, Грузія, Румунія, Молдава, Македонія.Серед країн цієї групи можна спостерігати, що леякі держави наближаються до групи країн предетерміновних до демократії, так і держави, які потупово схиляються до авторитарних способів облаштування суспільств та їх інформаційних просторів.Спільним для країн цього блоку є цілковитий брак історичного досвіду побудови та існування національної держави або нетривалий досвід , що був перерваний на декілька поколінь. Прикладом негативного впливу фрагментарності наслідків тоталітаризму є Білорусь,яка повернула у свою символізацію – державну символіку часів Радянської Білорусії. Таким чином можна сказати , що Білорусь практично завершила формувати авторитаризм “ колгоспного” типу, який неминуче відкине країну як в культурному так і в технологічному розвитку на декілька десятиліть тому назад .

Третя група – країни, попри окремі позитивні показники економічного зростання – предетерміновані до авторитаризму. До цієї категорії належать Азербайджан, Казахстан, Албанія, Узбекистан, Киргистан,Туркменистан. Культурно і релігійно, ця група є найбільш гомогенною. Незважаючи на значну фінансову допомогу , надану цим суспільствам світовою спільнотою для здійснення і підтримкидемократичних перетворень, їхніми характеними ознаками і надалі залишаютьсяавторитарні форми правління, відсутність громадянського суспільства, домінування кланового поділу влади. Перехід до реалій соціалізму з його тоталітарними формами,враховуючи подібність традиціоналіму і тоталітаризму, радикально не вплинув на зміну типу самототожності, а радше зміцнив його.

Західноєвропейські зразки є не загальною панацеєю для трансформації посткомунізму у розвиток демократичного суспільства. Адже проблема політичної стабільності займає чи не найбільше місце у статутних програмах країн західної Європи.

Щодо позиції тоталітаризму української системи можна стверджувати, що Україна на даному етапі займає лише фазу вступу у трансформаційних процесів. І ціла низка стереотипів тоталітарного режиму ще займає провідні позиції у менталітеті значної кількості громадян України. Насамперед, дане явище стосується бюрократичного апарату, поліції, правових органів. Вихід з ситуації один - вчасно змінити позиції для побудови громадського суспільства і досягнення політичної стабільності як гаранту розвитку особистості в держав.

Оскільки політична стабільність – явище багатопланове і його можна роглядати в контексті демократичного , авторитарного і тоталітарних режимів.Досягнення стабільності в різних сферах життєдіяльності суспільства – економічної, політичної, правової, соціальної супроводжується різними чинниками і методами.

Досвід ХХ століття показує, що еволюційні тенденції тоталітаризму, які мали місце в країнах Західної та Центральної Європи а зоокрема в Німеччині, Італії, СРСР. Даному явищу сприяли й психологічні чинники – депресивний стан, масове безробіття , невпевненість у завтрашньому дні. І тому не дивно, що коли немає загальних збалансованих важелів щодо зміцнення держави і політичного режиму, що сприяє виникненню політичній стабільності .

Натомість тоталітарна система бере під свою опіку усі галузі виробництва і загальний контроль над державою. Проте політична стабільність у такій системі відіграє місію загального блага і ілюзорного добробуту, що набирає характеру стагнації і веде до послаблення позиції державної влади та деформаціїгромадянського суспільства. У такій системі тоталітаризм набирає свого нового неототалітарного характеру, що спричинює політичні колізії, втрата довіри населення до дій уряду.Стабільність, як необхідна ознака розвитку політичної системи, набуває рис теоретичного характеру і вияву зовнішності.

1. Дергачов О., Полохало В. Метаморфози посткомуністичної влади.//Політична думка
2. Holmes Leslie. Post-Communism. Cambridge.1997.-PP.13-42
3. Бальцерович Лешик. Свобода і розвиток. Львів, 2000. 11С.
4. Хосе Ортега-і-Гасет. Бунт мас.// Вибрані твори. К., 1994.-С.17-23.
5. Survey of National Identify and Deep-Seated Attitudes toward European Integration in the Ten Applicant Countries of Central and Eastern Europe.- Working Paper, - European Commissions, 1998.-PP 11-12.

Annotation

Iryna Kiyanka

Evolution of Totalitarian Regimes in ХХ Century in the Context of Political Stability.

Stability is one of the main principles in the political system of society. But a very important purpose of political stability is in the totalitarian society. There are several models of totalitarian regimes: communism, fascism, national-socialism.

Key words:

Political stability, totalitarian regime, communism, post-communism.