Етнокультурні проблеми політичного процесу в Україні: Колективна
монографія. – Львів, 2001.
Тетяна Довгунь
Етно-культурний ренесанс та громадянське суспільство
Людська цивілізація не є
доновимірною і однотипною. Їй притаманний складний поділ на різноманітні сфери,
що виходять із специфіки відносин між людьми, угрупуваннями, спільнотами.
Людство можна
стратифікувати на великі макрогрупи типу класів, соціальних прошарків, релігій
… та безперечно етносів. Це одна з найдавніших і найусталеніших форм
співіснування індивідів, яка виходить від почування духовно-психологічної та
культурно-історичної єдності, переноситься традиційно, особливостями
світосприйняття та цілісними нормами, підкріплюється героїкою минувшини,
відрізняється рядом характерних особливостей та виражається за допомогою
спільних поглядів, інтересів та дій спрямованих на самозбереження та розвиток.
Феномен етнічності глибоко проник у суспільні відносини, супроводжує, а нерідко
й визначає політичні та культурні процеси. Звичайно, сприятливі умови існування
етносу дають можливість самовідтворення та збагачення новими якостями,
обосливостями (внаслідок швидких змін реальності та модернізації). Умови ж які
діють всупереч цього етнічного, спрямовані на насильницьку асиміляцію, яка в
духовно-культурній сфері проявляється насамперед у формі окультурації (т.б.
знищення мови, звичаїв, пам’яті про героїчні події та особи, цілого пласту
світосприйняття та семіотичних надбань приводять до етнічних конфліктів,
протистоянь різної активності, а на протязі тривалого періоду можуть спричинити
завмирання та латентне існування етнічно-особливого, що нерідко супроводжується
копіюванням характерних рис асимілятора (особливо коли це етноси є схожі між
собою, мають близьке геополітичне розташування), вудчудження та маргіналізацію.
Негативні риси асиміляційного впливу український народ зазнав сповна. Адже
усіляке викорінювання навіть думки про українську етнічну самобутність та
самовартість та й етнічну спільність як відособлену, самодостатню форму
існування призвело до втрати масою осіб свого генетичного коріння.
Подолавши примусовий
зовнішній асиміляторський тиск (та чи подолавши?), перед українським народом
стоїть мета відновити те особливе, що вирізняє його з інших народів. Такі ж
завдання ставлять перед собою й етнічні групи, що населяють багатоетнічну
державу. Ці прагнення породили сплеск етнічної активності, що проявилось
насамперед у зверненні до традицій, звичаїв, мови, релігійності, набуваючи
щораз глобальнішого характеру, виявляючись на всіх рівнях життєдіяльності від
індивідуального плекання неповторного, сімейного збереження етнічної аури до
громадської активізації етнічних груп. Чи можливо таке етнічне відродження
співвідносити з громадським суспільством, яке лише починає утверджуватись в
Україні? В теоретичному плані – безсумнівно. Адже етнічний ренесанс передбачає
не лише відродження, перенесення в сучасність того етнічного потенціалу, тих
форм, що були раніше, а й підйом, активна діяльність культурного, політичного,
економічного життя етносу, охоплення ним усіх сфер, з якими зіштовхується
людина (мається на увазі не лише етнізація житя, а й модернізація етносу, що
включає від впливу техногенного середоища до новітніх форм консенсусних
відносин), що відповідає засадам громадянського суспільства.
Громадянське суспільство
активно розростається етнічним самоутвердженням, адже етнічність пронизує
людську сутність, вона присутня і в особистісному, і в громадському житті
людини.
Етно-національна належність
– це визначена характеристика, що залишається постійною для індивіда і скрізь,
в той час, коли прогресію чи піртайність він може змінити, як і свій
соціально-класовий статус, етнічність – це синтентична характеристика
(Л.Шкляр), яка вбирає в себе владові, сімейні, професійні і т.д.
характеристики; етно-національний зв’язок – це зв’язок вищого порядку, що
виростає як органічне поєднання природно-біологічного, соціального,
культурно-історичного рівнів зв’язку, той простір можливостей для
матеріального, культурного, статусного самовираження, який надає своїм
індивідуальним членам будь-якого етно-національна спільнота, є значно ширшим і
багатіши, ніж той, який може явити своїм членам “група інтересу” – чи то
спілько, чи партія, чи трудовий колектив. Правда “група інтересу” може не
протистояти, а доповнювати інтереси етно-національної спільності.1
Однак завдання
громадянського суспільства – поєднати, а не протиставити етнічне,
індивідуальне, громадське, не замкнути людину – етнічну на суто етнічному
середовищі, і ввести її в загальнолюдський світ ідей, розкрити очі на світові
досягнення, так як і саме громадянське суспільство є своєрідним світовим
здобутком. З іншого боку його завданням є розвинути потреби, інтереси та
цінності індивіда, навчити його хотіти, ставити мету і вдосконалювати знання
форми і засоби для досягнення поставлених цілей. В рамках громадянського
суспільства це не суперечитиме етнічному.
У літературі визначені
етнокультури первинності – як забезпечення соціально-однотипних за характером
потреб та інтересів різних спільнот ( в освіті, кваліфікації, нарощуванні
потенціалу, доступу до культури і загальнолюдських її надбань), так і
етноспецифічних (вивчення рідної мови, історії та культури свого народу,
збереження традицій, підготовки своєї художньо-творчої інтеграції, забезпечення
розвою професійної, національної культури, вільного вияву етнічності тощо).2
Громадянське суспільство
зорієнтоване насамперед на особистість, її всебічний розвиток і
самоствердження. Людина, права якої захищені не цінуються в суспільстві,
активніше виявляє свої дії, відстоює уподобання. Її права не повинні зазнавати
тиску обмежень, особливо в національній сфері, яка наповнена такими якостями як
честь, гідність, самоповага. На думку відомого політолога Майкла Кеннеді
автономний індивід повинен включити у комплекс свої прав – приватні та публічні
права, що дадуть можливість розвитку індивідуальній самобутності, так і
міжособистісному спілкуванню, дискусіям щодо потреб етносу та нації.
Ще один відомий
французський соціолог А. Токвіль у книзі “Про демократію в Америці” наводить
переваги публічного та громдського вирішення різноманітних прблем та механізми
об’еднання громадян: Щойно декілька мешканців починають звідувати одне й те
саме почуття або приходять до спільних ідей, з якими їм хотілося б ознайомити
інших людей, вони починають шукати одне одного, а знайшовши, об’єднуються”.3
Етнокультурний ренесанс
посттоталітарного періоду, хоч досить поволі, все ж дає результати.
Традиційність, емоційні зв’яки, самобутня культура етногрупи стає своєрідним
прихистком людини, яка порвала попередні соціальні та економічні зв’язки.
Однак, одного відчуття приналежності до певного етносу замало для його
саморозвитку. Тому необхідними є дієвіші форми самоствердження, а нерідко й
боротьби за свої права. При створенні організованих форм діяльності, для
забезпечення мирного і стабільного розвитку, етногрупи, вона може сприйняти
ідею громадянського суспільства, влитися в процес його розбудови. Показниками
цього є створення різноманітних товариств, асоціацій, клубів взаємодопомоги та
інших громадських організацій на добровільницьких засадах. Етнокультурні
утворення охоплюють широкі аспекти духовного життя. Серед українських товариств
(організацій культурного етносу звичайно найбільше) це і
літературно-просвітницькі н. об’єднання “Галицько Волинське братство”
(зареєстроване, 93р.), Товариство ім. Б. Лепкого (94р.) на Тренопіллі,
історико-пошукові (Товариство “Меморіал” ім. В. Стуса (93р.), “Обеліск”,
“Обереги”, мистецьки (Спілка майстрів народного мистецтва, спілки художників,
архітекторів і т.д., релігійні (Комітет захисту української греко-католицької
церкви, братство Св. Апостола А. Первозванного, Християнська єдність і т.п),
немало роботи по відроженню національної культури проробило товариство
“Просвіта”.
Утворюється чимало
товариств етнографічного характеру, (зокрема “Надсяння”, “Лямківщина”,
“Холмщина” і т.д.). Свою активність проявляють й етнічні меншини України (на
Тернопільщині це н., “Єврейська община”, “Відродження єврейськоїкультури”.
Польська культурно-освітнє товариство, товариство німців “Відергербурт”).
Громадські утворення
базуються на засадах самоорганізації, незалежного від держави фінансування та
діяльності. При проведені маштабних акцій, вони згідно своїх ідейних
переконань, виробляють спільні позиції і співпрацюють.
Багато з цих утворень
залучають підтримку своєї діаспори або організації етнічної батьківщини (у
випадку етнічних меншин), що значно поширює культурні взаємозв’язки. Таким
чином, громадянське суспільство активно включається в етнокультурний ренесанс,
стає посередником у взаємодії між етносом та державою.
Потреби, прагнення,
інтереси та можливості індивідів поєднуються в певну систему суспільних
цінностей, що існує як складний культурний організм, т.б. людський інтерес
завжди реалізується не просто у суспільному середовищі, а передусім у
середовищі культурному.4
Саме тому взаємозв’язки між
індивідами не є механічним зіштовхуванням егоїстичних інтересів, а базується на
позиціях довіри та враховування прав і особливостей іншої людини (в тому числі
людини етнічної).
Така громадянська культура
може перейнятися духовністю, глибиною етно-національної культури, яка базуючись
на історичному спадку та наближенності до народного світосприйняття, наданність
громадянським цінностям морального ареолу етносу. Таким чином громадянська
культура відносин стане не лише загальноцивілізаціним, дещо. Відособленим
надбанням, а й набуде особистісно-неповторних особливостей, на тому чи іншому
етнонаціональному грунті. Входитиме в досвід внутрішньо та міжетнісних взаємин.
Спільне становлення
громадянського суспільства та етнічне відродження на практиці породило чимало
проблем. Адже самоствердження етносу нерідко супроводжується значною
політизацією етнічності, нетерпимістю та конфліктогенністю. Етнічні конфлікти
найчастіше виходять за межі політичних відносин, захоплюючи в свою орбіту
економічні. Культурні, громадські, сімейні, міжособистісні взаємини. Ця
ситуація спричиня. Замкненість та відособленять культур, виникнення стереотипів
ворога та психологічний дискомфорт. Етнічний конфлікт викидає на узбіччя велику
кількість людей поліетнічних.(із змішаних сімей), примножує маргіналізацію та
етно-національну соромливість.
Коли у суспільстві не
вироблені основи суспільно політичного діалогу, на якому базується громадянське
суспільство, найімовірніше виникнення загострених ситуацій, що супроводжуються
використанням силових методів, а після припинення активного протистояння –
довгого періоду реабілітації, нерідко на тих же ворожих позиціях.
“Горизонтальні” стосунки,
тобто діалог між етнокультурними спільнотами, можуть бути дуже важливими для
уникнення політизації відносин багатокультурності. Усі відхилення від балансу
інтересів серед цих спільнот, такі як тенденції до асиміляції чи дискримінації,
можна зупинити рано, за умови, що існуватимуть ефективні механізми
міжкультурного спілкування. Якщо взаєморозуміння між культурами переважає в
освіті, пресі, мистецтві, а також у бізнесі, це призводить до мінімалізації
ролі політичної влади в регулюванні стосунків між етнокультурними спільнотами і
жодних спеціальних перепон не ставиться для їх реалізації в публічному
соціальному житті. (П. Макарів, Софія).5
Громадянське суспільство
повинне увійти у сферу взаємин етнічних спільнот насамперед на культурному
рівні спілкування, ввести у взаємини на індивідуальному та загальному рівнях
громадську, та й в певній мірі і політичну культуру, надати простір для
культури дискусій, компромісних рішень, діалогу.
Дані засади громадянське
суспільство проводить насамперед через індивіда, який із сукупністю прав, одержує
не меншу суму обов’язків. Окрім того він бере на себе великий тягар
відповідальності перед іншою людиною, перед громадою, етно-національною
спільністю, державою. І чим більша активність індивіда, чим більші завдання він
перед собою ставить не лише задля себе, а й заради свого народу, тим більший
тягар зобов’язань та відповідальності він несе. Консенсусні відносини можливі
лише тоді, коли людина свідомо уникає протиріч, а зосереджується на спільних,
об’єднуючих сторонах переговорних процесів, активно шукає шляхи та механізми
подолання кризових ситуацій. Мирні відносини наступають не тоді, коли силою
придушений конфлікт і на державно-владному рівні затверджено мир підписанням
акту, а тоді, коли відбувається врегулювання відносин на культурному рівні, виробляються
спільні перспективи жтттєдіяльності, є місце спільного (пліч-о-пліч)
майбутнього.
Отже, етнокультурний
ренесанс, враховуючи реалії загальноцивілізаційних здобутків повинен звертатися
до ідей. Принципів та механізмів реалізації громадянського суспільства.
Насамперед, задля уникнення конфліктогенних ситуацій в умовах відродження та
самоствердження багатьох етносів. Окрім того задля повнокровного та
різнопланового стабільного розвитку на засадах етно-національної громадянської
культури, використовуючи мережу “горизонтальних” взаємозв’язків, даючи простір
для визрівання різних груп інтересів. І що найголовніше, задля творення
повнокровної особистості, яка б поєднувала в собі загальнолюдські,
особистісно-неповторні, етнічнозумовлені риси, самосвердження якої сприяло б
тому найближчому середовищи в якому вона народилась і виросла.
Література
Етнокультурні
проблеми політичного процесу в Україні: Колективна монографія. – Львів, 2001.
управленческий консалтинг аренда офиса программы на сайте Юридические услуги недвижимость в Москве Арбитражный суд Москвы представитель