СОЦІОПОЛІТИЧНІ ПОДІЛИ ЯК ФАКТОРИ ФОРМУВАННЯ ЕЛЕКТОРАЛЬНОГО ВИБОРУ

Вікторія БУНЬ, Львівський національний університет імені Івана Франка

СОЦІОПОЛІТИЧНІ ПОДІЛИ ЯК ФАКТОРИ ФОРМУВАННЯ ЕЛЕКТОРАЛЬНОГО ВИБОРУ

Вивчення електоральної поведінки неможливе без врахування соціологічних характеристик електорату. Соціологічна модель електоральної поведінки, пов’язана з іменами Лазерсфельда П., Берельсона Б. передбачала, що основним фактором, який детермінує поведінку виборців є приналежність індивіда до певної соціальної групи, солідарність з інтересами якої і відображає електоральний вибір. Хоча соціологічна модель поведінки виборців і зазнала значної критики, проте вироблена в її рамках теоретична концепція “соціополітичного поділу” виявилася дуже плідною дослідницькою конструкцією. Учені з усієї Європи намагаються, врахувавши національну специфіку, застосувати її до аналізу партійних систем, електоральної поведінки тощо.

Вперше розробили і обґрунтували даний підхід Ліпсет С. М. і Роккан С. У вступній статті “Структура розмежувань, партійні системи і уподобання виборців: попередні зауваження” вони ввели категорію розмежування або поділу – cleavage. Дослідники виділили декілька таких поділів. Результатом національних революцій є релігійний та поділ між центром і периферією. Розколи між власниками і робітниками та між містом і селом з’явились в результаті промислової революції [6, с. 210].

Лійпхарт А. в монографії “Демократії. Моделі мажоритарного та консенсусного правління в двадцять одній країні” до головних протиріч, що існують між політичними партіями і впливають на вибори відносить соціально-економічні, релігійні, культурно-етнічні, місто-село, підтримка уряду, міжнародна політика та індустріальні і постіндустріальні протиріччя [16, с. 85].

Поняття “соціополітичного поділу” міцно закріпилося в категоріальному апараті політичної науки. Водночас дана теорія породила безліч дискусій. Найбільш неоднозначним виявилось питання, що слід вважати поділом і якими повинні бути достатні умови для його виникнення. Часто поняття поділів вживають, розуміючи під ними будь-яку політичну проблему, яка викликає зацікавлення виборців і детермінує результати виборів. Йдеться про проблеми, що виникають лише під час одних або кількох виборів, а потім зникають. Термін “поділ” вживають з різними означеннями, зокрема – “політичний”, “соціальний”, “структурний”. Це також суттєво міняє зміст даного поняття. Наприклад, Рьоммеле А. наголошує, що поняття “поділ” включає компоненти двох видів: структурні і сутнісні. За сутнісною ознакою виділяють соціальні і політичні поділи [11, с. 32]. Термін “соціальні поділи” вживають для позначення будь-яких розмежувань у суспільстві і відображення змін у структурі соціальної стратифікації. Політичний поділ – це вже суто політологічна категорія, яка застосовується при аналізі політичних проблем, що впливають на структуру політичної конкуренції.

Водночас дослідники зазначають, що соціальних поділів в будь-якому суспільстві існує дуже багато, проте не всі з них перетворюються у соціополітичні. Для того щоб відбулася така еволюція, потрібно щоб були дотримані певні умови. По-перше, повинен існувати стійкий зв’язок між групою та політичною партією (або іншим політичним інститутом), що виражатиме інтереси даної групи. По-друге, соціополітичний поділ повинен бути тривалим у часі (зв’язок між групою і партією повинен прослідковуватися як мінімум протягом двох парламентських термінів) [12, с. 39]. Ми вживатимемо категорію “соціополітичний поділ”, яка являє собою синтетичне поняття, що поєднує соціальну структуру з політичним укладом.

Саме в такому значенні даний термін вживають Бартоліні С. і Маєр П. Обидва автори розглядають три рівні цього явища – емпіричний, нормативний і організаційний. Емпіричний рівень передбачає існування диференціації між соціальними групами. Проте громадяни ще не усвідомлюють своєї окремішності від інших частин суспільства і не формують специфічного типу ідентичності. Нормативний рівень передбачає, що група стає свідомою своєї ідентичності, більше того, вона повинна бути готовою до діяльності, спрямованої на збереження цієї ідентичності. Організаційний рівень передбачає процес організаційного оформлення соціополітичного поділу для захисту групових ідентичностей і цілей [17, с. 398-399].

Отже, про факт існування соціополітичного поділу і про його політичну важливість можна говорити якщо існує політична партія, що має вплив на зміст державної політики і виступає як організаційне оформлення конкретного соціополітичного поділу. Тобто обстоює інтереси певних соціальних груп протягом тривалого проміжку часу.

Проте не всі дослідники вважають, що створення організації є обов’язковою умовою існування поділу. Наприклад, Ре Д. і Тейлор М. в роботі “Аналіз політичних поділів” пропонують визначати поділ як критерій, який розділяє соціальну спільноту або субспільноту на групи, і релевантними вважаються ті поділи, які розділяють групи зі значимими політичними відмінностями в певний час і в певному місті. Далі вони визначають існування 3 основних типи поділів: аскриптивний (поділ за расою і кастою); установочний (поділ за ідеологією і уподобанням); поведінковий (поділ представлений такими видами діяльності, як голосування або вступ в певну організацію) [11, с. 34]. Тобто для того, щоб констатувати існування поділу не обов’язковим є його організаційне оформлення.

Лейн Я.-Е. і Ерссон С. даючи визначення поділу наголошують на тому, що поділ потенційно передбачає можливість конфлікту. Вони, наголошують, що поділ може привести до конфлікту, але не обов’язково ним супроводжується [11, с. 35].

Польський дослідник Хербут Рішар визначає соціополітичний поділ як стабільний стан поляризації політичної спільноти, у межах якої певні суспільні групи надають підтримку конкретним політичним напрямам або політичним структурам, які є представниками цих напрямів, тоді як інші суспільні групи підтримують опозиційні напрями політики, або політичні партії, що їх репрезентують [12, с. 39].

Натомість Рьоммеле А. пропонує таке визначення поділу: “Поділ – це довготерміновий структурний конфлікт, який призводить до появи протилежних позицій, що представлені політичними організаціями, що змагаються” [11, с. 35]. Дане визначення дозволяє врахувати об’єктивно існуючі в суспільстві протиріччя, конфігурацію партійних систем, і, що особливо важливо для нас, уподобання виборців.

Ліпсет С. і Роккан С. поряд з теорією поділів висунули концепцію “заморожених партійних систем”, оскільки на період 60-их років ХХ ст. партійні системи, за деякими винятками, відображають структури поділів, що існували в 20-х роках ХХ ст.

Гіпотеза про “замерзання” партійної системи, висунута Ліпсетом С. і Рокканом С., знайшла підтвердження в деяких дослідженнях 60-70-х років. Наприклад, Роуз Р. і Урвін Д. прийшли до схожого висновку внаслідок вивчення досвіду 22 країн. Їхня гіпотеза отримала назву “універсум Роуза-Урвіна”. Ці дані засвідчили значимість соціальних поділів, а також стабільність партійно-політичних уподобань в післявоєнний час. Найбільш суттєвими в країнах Європи були визнані соціально-класовий і релігійний соціальні поділи [8, с. 194]. Протягом деякого часу така інтерпретація стабільності європейських партій була загальноприйнятою. Проте згодом велика кількість досліджень продемонструвала високий рівень нестабільності електоратів після 1970 р. Наприклад, Шамір М. показав, що партійні системи ніколи і не були “замерзлими”. Лібек Дж. стверджує, що гіпотеза про замерзання взагалі не піддається перевірці. Проте, Маєр П. наголошував, що дана теорія може бути цілком релевантною, якщо мати на увазі не конкретні політичні партії, а широкі політичні напрямки. Бартоліні С. і Маєр П. прийшли до висновку, що партійні системи справді схильні до стабільності і ця схильність з часом лише посилюється [3].

На даний час зміни в соціальній структурі, політичних орієнтаціях послужили основою для перегляду положень “класичної” теорії Ліпсета С. і Роккана С. На послабленні “традиційних” розмежувань наголошують Далтон Р., Франклін М., Маккі Т., Валлен Х., Кнутсен О., Скарброугх Е. та інші. Ряд дослідників, наприклад Інглхарт Р., Далтон Р. констатують виникнення нових поділів на базі ставлення до постматеріальних цінностей.

Теоретичне підтвердження зменшення ролі соціальних факторів можна знайти в праці Бурд’є П. “Соціологія політики”, де він зазначає, що зв’язок який простежується майже в усіх сферах соціальної практики між соціальним класом і діяльністю людей, у випадку електоральної поведінки є дуже слабким. На цьому також наголошує Денкен Ж.-М., зазначаючи, що об’єктивні умови індивідів (тобто їх соціальне становище) не визначають їх політичний вибір [2, с. 94].

На зменшенні ролі соціополітичних поділів наголошує Бодуен Ж. Він, зокрема, зазначає, що новітні дослідження проведені на теренах Франції засвідчують зменшення ролі тих факторів, які були покладені в основу “класичних” моделей електоральної поведінки і найбільш точно прогнозували поведінку виборців. Дослідник звертає увагу на ерозію католицизму, посилення соціальних антагонізмів та ідеологічних суперечностей. Також він відзначає зростання ролі короткострокових факторів. Він називає їх ефектами політичних ставок (йдеться про конкретну проблематику виборів), ефект лідерів (вплив іміджу політика, його харизми), ефект ЗМІ (ЗМІ подвоює два попередні ефекти) [1, с. 88-92]. Підсумовуючи, Бодуен Ж. робить висновок про появу виборця з більш яскравою індивідуальністю і менш послідовного в голосуванні.

Загалом науковці вводять нові критерії соціально-статусної приналежності, такі як рівень освіти і володіння інформацією, різниця між приватним і суспільним сектором. Як наслідок – поява більш складних моделей соціальної структури і більш складних моделей електоральної поведінки [10, с. 180].

Разом з тим зниження впливу соціальних факторів може розглядатися лише в якості тенденції. Дослідники констатують, що хоча вплив “традиційних” поділів на формування електоральних уподобань і ослаб, але не втратив повністю свого значення. В цілому соціально-групові фактори до сих пір продовжують здійснювати певний вплив на електоральну поведінку.

Нас, насамперед, цікавить можливість застосування категорії “соціополітичного поділу” до вивчення електоральної поведінки на посткомуністичному просторі, особливо в Україні. Дослідники не однозначно оцінюють ситуацію, що склалася. Одні наполягають на тезі про повну непередбачуваність електорату на пострадянському просторі. Інші, навпаки, стверджують, що результати виборів абсолютно прогнозовані, оскільки прямо залежать від сум, що були вкладені в кандидатів, рівня професіоналізму команд, що працюють на них, доступу до ЗМІ і адміністративних важелів влади тощо.

Різниця в культурних, політичних, економічних і соціальних умовах часто розглядається як перешкода до проведення порівняльних досліджень. Вважають, що використання класичних теорій при вивченні трансформаційних суспільств може викликати значні спрощення. Тому перед дослідниками наразі стоїть актуальне завдання перегляду існуючих аналітичних підходів з ціллю їх адаптації до складних політичних реалій нових демократій.

Тому розроблені на прикладах західних суспільств електоральні моделі знайшли лише обмежене використання для дослідження електоральної поведінки в поставторитарних країнах. Проте, варто зазначити, що так звані “класичні” теорії можуть бути переосмислені відповідно до завдань дослідження. Насамперед, сумніви у дослідників викликає можливість використання моделей електоральної поведінки на перших “установчих” поставторитарних виборах. На думку деяких дослідників, дані вибори характеризуються рядом унікальних рис, які не є характерними для наступних виборчих кампаній. Тому за результатами перших виборів неможливо прогнозувати майбутнє політичної системи. На думку інших дослідників, виключення перших виборів зі сфери аналізу не є адекватним. Звичайно, вони можуть суттєво відрізнятися від усіх наступних виборчих кампаній. Проте порівняльний аналіз “установчих” виборів в кількох країнах дозволяє виділити ряд загальних характеристик і дає можливість частково прогнозувати подальший політичний розвиток [18, с. 116].

Загалом в країнах Центральної і Східної Європи вивчення соціополітичних поділів стало одним з пріоритетних дослідницьких напрямків. В 90-х роках сформувались дві точки зору відносно впливу соціополітичних поділів на формування електоральних уподобань і структурування політичного простору у цих країнах.

В рамках першого підходу – концепції “чистої дошки” (“tabula rasa”) – Марковскі Р. і Маєр П. наголошують на незначимості поділів, на хаотичності соціально-економічної ситуації і нестійкості економічних відносин. В таких умовах електоральний ринок характеризується доступністю і відкритістю, а різниця в програмах є несуттєвою [4, с. 104]. Прихильники даного підходу наголошують, що групи інтересів, політичні уподобання і загалом соціополітичні поділи сформувались лише після початку транзитного періоду.

Другий підхід розроблявся Кітчелтом Г. Він сформулював гіпотезу про те, що в посткомуністичних країнах формують два соціальних поділи: ліво-правий (соціально-економічний) і авторитарно-лібертарний. В результаті їх поєднання формується опозиція між тими, хто підтримує ідеї державного втручання в економіку при збереженні авторитарних форм правління і тими, хто певним чином суміщає прихильність до ринкової економіки з “лібертарною” позицією щодо питань громадянських прав і свобод. Кітчелт Г. пов’язує виникнення соціально-економічного розмежування між “лівими” і “правими” з успіхами ринкових реформ. Якщо реформи не проводились або не мали успіху, даний поділ не виникає. Тоді визначальну роль в електоральній політиці відіграють питання, що варіюються від однієї виборчої кампанії до іншої. Даний підхід піддавався критиці, оскільки вважали, що економічна модернізація, яка проводилась в багатьох авторитарних країнах, значно вплинула на лібералізацію політичної культури цих суспільств. В результаті в суспільстві сформувався значний прошарок, прихильний до цінностей лібералізму. Дані цінності формують базу підтримки економічного лібералізму навіть серед тих, хто не виграв від реформ [18, с. 117].

Загалом структура соціополітичних поділів в країнах Центральної і Східної Європи суттєво відрізняється від поділів, що існують в Західній Європі. Це, насамперед, зумовлено історичними особливостями розвитку регіону, досвідом авторитарних режимів, специфікою демократичного транзиту. Деякі дослідники, наприклад Рівера Ш., зазначають, що комуністичний режим ослабив історичну структуру поділів до такої міри, що вони перестали бути основою формування електоральних уподобань і партійної конкуренції. Рівера Ш. висловила гіпотезу, що соціополітичні поділи суспільств, що трансформуються, несуть на собі відбиток структури соціальних конфліктів, що існували ще до утвердження авторитарних режимів. В такому випадку поставторитарна електоральна політика виявляється просто “розмороженою”, тобто такою, що встановила історичну спадковість з партійною системою, що існувала до авторитаризму [18, с. 117].

Проте інші дослідники виявили невиправданість перенесення структури доавторитарних конфліктів на поставторитарний грунт. Внаслідок цього був зроблений висновок, що особливості поставторитарних партійних систем у великій мірі є наслідком авторитарного минулого. Зокрема, Кітчелт Г. і Керошені А. вважають, що соціополітичні поділи, що виникли в процесі політичного і економічного транзиту, переважають над історичними поділами [4, с. 108].

На структуру соціополітичних поділів в посткомуністичних країнах накладають відбиток також особливості демократичного транзиту. Мачонін П., Маркус Дж., Еванс Дж. наголошують, що складності перехідного періоду, погіршення економічного становища виборців, незадоволення демократичними урядами і демократією загалом сприяють оформленню центрального поділу між “електоратом, що виграв від переходу до демократії” і який голосує переважно за праві партії, і “електоратом, що програв”, і який схильний голосувати за ліві партії [4, с. 111].

Інші дослідники наголошують, що в посткомуністичних країнах існує поділ, що відійшов на другий план як фактор електоральної поведінки в більшості західних країн, - різниця між виборчими уподобаннями сільського і міського населення. Саме цей показник співвідношення жителів міст та сільського населення бере Голосов Г. в якості центрального поняття соціологічного підходу. В той же час Шевченко Ю. виключає з електоральної формули категорію соціального поділу взагалі, пояснюючи це тією обставиною, що специфіка посткомуністичного суспільства звільняє виборця від більшості соціальних зв’язків надаючи йому широкі можливості для індивідуального вибору [18, с. 122].

Схожу тезу висловлює Лоусон К. Він стверджує, що зв’язок між соціополітичними поділами і партіями, а також зв’язок між партіями і виборцями прослідковується не завжди. Партії не прагнуть вписуватися в систему існуючих соціополітичних поділів. Найчастіше вони створювались не у відповідності до соціополітичних поділів, а орієнтувались на певні кон’юктурні проблеми з метою отримання влади. Тому в посткомуністичних суспільствах поділи, партії і виборці ніби існують в різних площинах, незалежно один від одного [7, с. 54].

Спробу адаптувати підхід Ліпсета С. і Роккана С. до посткомуністичних країн здійснив Сейле Д.-Л. Основною відмінністю цих країн від держав Західної Європи є те, що вони пережили “міжнародну революцію”. Це поняття дослідник трактує, як перехід від капіталізму знову до капіталізму через соціалізм. Він пропонує модифіковану версію моделі Ліпсета С. і Роккана С., що складається з шести поділів. Попередні чотири він доповнює поділом між посткомуністами і демократами, і поділом між максималістами і мінімалістами, що стосується економічних аспектів, а саме швидкості проведення реформ [14, с. 62].

Деякі автори пропонують, використовуючи концепцію соціополітичних поділів для дослідження посткомуністичних країн, вводити додаткові змінні (інституційні, діяльнісні фактори, особливості докомуністичного розвитку, специфіка комуністичного режиму і перехідного періоду тощо) [9, с. 19].

Спробу застосувати категорію “соціополітичного поділу” до вивчення електоральної поведінки українських виборців здійснив польський дослідник Заріскі Т. Використовуючи матеріали президентських виборів 1991 і 1994 років і парламентських виборів 1998 року дослідник стверджує, що в Україні існує декілька ліній поділів [5, с. 96]. Він виділяє одну головну лінію поділу, а також декілька локальних поділів. А саме – ліво-правий поділ (посткомуністи і антикомуністи), другий поділ стосується економічної сфери, а саме ліберали і антиліберали. В певній мірі, на думку автора, цей поділ може виражати протиріччя між економічним центром і периферією. Третій поділ – національна меншість проти всіх решти [5, с. 97].

Результати виборів до українського парламенту (1998, 2002, 2006 років) засвідчили, що найбільш впливовим чинником, який впливає на електоральну поведінку громадян є регіональний. Регіональні відмінності в голосуванні засвідчили як результати виборів, так і дані “exit poll”. Найбільше це помітно у ставленні до політичних партій та блоків, які репрезентують основні ідейні течії, поширені в Україні, насамперед – комуністичну та національно-демократичну. Найчастіше дослідники пояснюють це істотними відмінностями в громадській свідомості населення різних регіонів України, що зумовлює відмінності в ідейно-політичних преференціях.

Загалом, незважаючи на суттєві відмінності, що спостерігаються у голосуванні виборців різних регіонів (зміна виборчих уподобань з заходу на схід з національно-демократичних на комуністичні) ми не можемо говорити про формування повноцінного соціополітичного поділу на основі регіональних відмінностей. Адже свідченням остаточного його оформлення є існування політичних партій, що відстоюють інтереси певних груп населення протягом тривалого часу. Партії, що здобули перші і другі місця на виборах 1998, 2002 і 2006 років хоча і завдячували своєю перемогою певним регіонам, проте позиціонували себе в передвиборчих програмах як представників і захисників всього українського народу. Також варто зазначити, що про формування соціополітичного поділу не дозволяє говорити той факт, що виборці маючи приблизно ті ж ідеологічні уподобання на виборах 2002 року вибрали інші партії, але того ж напрямку. В 1998 році жителі західного регіону вибрали Народний Рух України, а в 2002 році – блок “Наша Україна”, а також “Виборчий блок Юлії Тимошенко”. Жителі східних, центральних і північних регіонів в 1998 році частіше вибирали КПУ, а також виборчий блок СПУ і СелПУ. Натомість в 2002 вони надали перевагу КПУ та блоку “За Єдину Україну!”. А в 2006 році відсоток голосів за КПУ взагалі був зведений до мінімуму, а виборці сходу віддали перевагу “Партії Регіонів”. Тобто маючи відносно стабільні ідеологічні уподобання виборці не мають стійких партійних ідентифікацій. А для того, щоб можна було зафіксувати дієвий соціополітичний поділ виборці повинні засвідчити прихильність до тієї ж самої партії хоча б два виборчих періоди підряд.

Дослідники фіксують факт того, що при виборі партії чи блоку суттєву роль відігравало ставлення виборців до режиму [15, с. 99]. На основі цього говорять про формування в Україні поділу на основі лінії підтримка – опозиція режиму. На виборах 1998 року представниками лівої опозиції були КПУ, виборчий блок СПУ-СелПУ, ПСПУ, також опозиційність до діючого режиму декларувало у своїй виборчій програмі Всеукраїнське об’єднання “Громада”. На виборах 2002 року партії, що пройшли до парламенту можна було чітко розділити по критерію підтримки, або опозиційності режиму: до провладних належали – виборчий блок “За Єдину Україну”, а також партія СДПУ(о), ліву опозицію представляли – КПУ, СПУ, а праву – блок політичних партій “Наша Україна” і “Виборчий блок Юлії Тимошенко”.

На нашу думку, система координат для пояснення електоральної поведінки повинна бути багатовимірною і має обов’язково враховувати неідеологічний (владний) чинник. Владний чинник орієнтований на розташування виборців, як правило, в бінарних континуумах “режим-опозиція” або “підтримка-протест”, які обумовлені відношенням до владних систем. Загалом після виборів 2002 і 2006 років намітилась тенденція в поділі партій і виборців на “пропрезидентських” і “антипрезидентських” [13, с. 281]. Причому даний поділ не враховує попередніх ідеологічних поділів і в обох таборах опинилися як ліві, так і праві.

Отже, розроблена на досвіді країн Західної Європи та США концепція “соціополітичних поділів” може застосовуватися для аналізу електоральної поведінки в поставторитарних країнах Центральної і Східної Європи. Теорію соціополітичних поділів застосовують, але значення факторів формування електоральної поведінки варіюється в залежності від національної специфіки, соціально-економічного і політичного розвитку. Вибори в Україні також можна аналізувати і пояснювати з врахуванням соціальних факторів. З певною долею умовності можна говорити про формування поділу на основі виміру “підтримка – опозиція режиму”. Проте від виборів до виборів партії, що представляють обидва полюси змінюються. Тому варто наголосити, що цей проблемний вимір є в значній мірі ситуаційним. Також можна говорити про значимість соціально-економічного поділу, який можна виражати в термінах “посткомуністи – антикомуністи”. Загалом інші проблемні виміри (регіональні відмінності, місто-село, національність тощо) важливі для формування електоральних уподобань, але недостатні для оформлення соціополітичних поділів.

Література:

1. Бодуен Ж. Вступ до політології. – К.: Основи, 1995. – 174 с.

2. Денкэн Ж.-М. Политическая наука. – М.: МНЭПУ, 1993. – 161 с.

3. Джанда К. Сравнение политических партий: исследования и теория // Современная сравнительная политология. Хрестоматия. – М.: Моск. общественний научний фонд, 1997. www.auditorium.ru/books/

4. Донова Е. В. Социально-политические размежевания и их трансляция в политическую систему стран Центральной и Восточной Европы // Политическая наука. – 2004. – № 4. – С. 101-125.

5. Дунаева Ю. В. Социально-политические размежевания в странах Центральной и Восточной Европы // Политическая наука. – 2004. – № 4. – С. 89-99.

6. Липсет С., Роккан С. Структуры размежеваний, партийные системы и предпочтения избирателей. Предварительные замечания // Политическая наука. – 2004. – № 4. – С. 204-234.

7. Лоунс К. Размежевания, партии и избиратели // Политическая наука. – 2004. – № 4. – С. 51-55.

8. Мелешкина Е. Ю. Исследование электорального поведения: теоретические модели и проблемы их применения // Политическая наука. – 2001. – №2. – С. 190-211.

9. Мелешкина Е. Ю. Концепция социально-политических размежеваний: проблема универсальности // Политическая наука. – 2004. – №4. – С. 11-29.

10. Политический процесс: Основные аспекты и способы анализа: сборник учебных материалов / Под ред. Мелешкиной Е. Ю. – М: Издательский Дом „Инфра-М”, Издательство „Весь Мир”, 2001. – 304 с.

11. Реммеле А. Структура размежеваний и партийные системы в Восточной и Центральной Европе // Политическая наука. – 2004. – № 4. – С. 30-45.

12. Романюк А. С. Порівняльний аналіз політичних систем країн Західної Європи: інституційний вимір. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 392 с.

13. Романюк А. С., Шведа Ю. Р. Партії та електоральна політика. – Львів: ЦПД – “Астролябія”, 2005. – 366 с.

14. Сейле Д.-Л. Применимы ли размежевания Роккана к Центральной Европе? (Реферат) // Политическая наука. – 2004. – № 4. – С. 56-63.

15. Толпыго А. К. Украинские выборы: кандидат и избиратель // Политические исследования. – 2001. – №4. – С. 86-99.

16. Шведа Ю. Р. Аренд Лійпхарт про протиріччя та конфлікти партійних систем // Українські варіанти. – 1998. – № 2. – С. 85-90.

17. Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібник. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 528 с.

18. Шевченко Ю. Д. Поведение избирателей в России: основные подходы // Политическая наука. – 2000. – №3. – С. 111-130.



Круизы: отдых на Маврикии
Dunlop at2. Dunlop. Покрышки dunlop.