Вікторія БУНЬ, Львівський національний університет імені Івана Франка

Перехід до демократії означає вибір того чи іншого інституційного оформлення нової демократії, подолання спадщини авторитаризму пов’язане з формуванням виконавчих і законодавчих органів влади. Після розпаду СРСР і утворення незалежної держави Україна постала перед проблемою вибору інституційного оформлення (форми правління, територіального устрою, виборчої системи тощо). Важливість вивчення впливу інституційних факторів на електоральну поведінку саме в пострадянських країнах пояснюється тим, що в умовах транзиту інституційний дизайн дуже нестабільний, що призводить до виникнення відносно нестійких правил гри. Саме цим спричиняється актуальність питання, як новостворена система інститутів і часто змінювані правила гри впливають на стратегії поведінки виборців.

Насамперед, слід визначити, який зміст вкладається в поняття “електоральна поведінка”. Найчастіше електоральна поведінка фактично ототожнюється з участю в голосуванні і розглядається як найбільш масова форма політичної участі. Тобто, електоральну поведінку можна розглядати як форму конвекційної політичної участі. Досить часто під електоральною поведінкою розуміють не лише поведінку так званих простих громадян, а й дії тих хто організовує вибори. Ми під електоральною поведінкою будемо розуміти, насамперед, політичні пріоритети виборців виражені ними в ході голосувань на виборах і референдумах. Водночас, на нашу думку, електоральна поведінка, насамперед, є певним процесом, а не закінченою дією. Поведінка виборця передбачає процес накопичення, збору інформації, а вже згодом прийняття рішення, акт вибору того чи іншого кандидату, тієї чи іншої позиції.

Важливе місце в поясненні електоральної поведінки, перш за все, відіграють такі інституційні фактори, як тип розподілу влади і виборча система. Також серед інституційних особливостей найчастіше виділяють тип інституту, що вибирається, унікамералізм чи бікамералізм, а також ту роль, яку вибори відіграють у формуванні уряду. Існують і інші інституційні чинники: спосіб реєстрації виборців (вимога заповнювати для цього особисте подання, що діє в США, очевидно має певний стимулюючий ефект); частота виборів (рівень участі виборців у голосуванні загалом перебуває в оберненій пропорції до неї) тощо.

Виборча система є досить багатообіцяючим полем для “політичної інженерії”, адже поміняти виборчі правила набагато легше, ніж інші складові політичної системи. Варто зазначити, що вона здійснює вплив не тільки на політичні стратегії партій і кандидатів, але і на поведінку виборців, формуючи таким чином не лише пропозицію, а й попит на електоральному ринку. Нас, насамперед, цікавлять особливості впливу виборчої системи на електоральну поведінку рядових громадян. Для цього звернемося до розгляду ефектів виборчих систем.

Дюверже М. виділив механічний і психологічний ефекти виборчих систем [2, с. 286]. Механічний ефект проявляється в результаті розподілу місць в парламенті за допомогою тієї чи іншої електоральної формули. В такому випадку виборча система “сприяє” одним політичним партіям і “карає” інших. На поведінку виборців впливає, насамперед, психологічний ефект. Він проявляється в тому, що виборці намагаються передбачити, які саме партії мають шанси на проходження в парламент, і намагаються не втрати свої голоси при виборі малих партій. Дюверже М. наголошував, що психологічний ефект діє, насамперед, в умовах мажоритарної виборчої системи. Проявляється він під час других за рахунком виборів. Тобто виборці повинні здобути досвід і побачити дію механічного ефекту виборчої системи.

Психологічний ефект, виділений Дюверже М. викликав активну дискусію. Шивлі У. досліджуючи поведінку британських виборців зробив висновок, що даний ефект не справляє значного впливу на поведінку виборців. Натомість Спаффорд Д. виявив, що психологічний ефект є досить значним і може змушувати голосувати виборців стратегічно. Фішер С. також довів дієвість психологічного ефекту на прикладі Західної Німеччини. Сарторі Дж. перший звернув увагу на те, що психологічний ефект діє також в умовах пропорційної виборчої системи [6, с. 22].

Вплив виборчої системи також проявляється в ряді інших тенденцій. Вважається, що при мажоритарній системі як політичні партії, так і уподобання виборців мають тенденцію організовуватися відносно одного соціально-економічного або ліво-правого виміру. Навпаки, система пропорційного представництва сприяє формуванню багатовимірної системи соціополітичних поділів. Також дослідники наголошують, що система двох турів сприяє формуванню ліво-правих орієнтацій, оскільки, як правило, остаточний вибір здійснюється між двома кандидатами, які представляють лівий і правий полюси політичного спектру [9,с. 226]. Отже, можна передбачити, що в умовах пропорційної виборчої системи виборці голосуватимуть згідно зі своїх уподобань. А мажоритарна виборча система сприятиме стратегічному голосуванню.

Дослідники доходять до висновку, що на виборах як 1998 так і 2002 року спостерігалась дія механічного ефекту. Діюча виборча система сприяла успіху на виборах великих партій і політичних структур, а також кандидатів, що, володіли значними адміністративними і фінансовими ресурсами. Зокрема, свідченням цього є індекс пропорційності, який на парламентських виборах 1998 року становив 82,9. Високий індекс пропорційності означає, що розподіл мандатів пропорційний до кількості поданих за партії голосів, а відповідно низький – що виборча система сприяє деяким партіям. В 2002 році даний показник зменшився на 7 пунктів і склав – 75,9. Таке зменшення, насамперед, є наслідком створення більшої кількості блоків політичних партій і більш успішного здійснення ними виборчої кампанії [4, с. 95].

Вибори до ВРУ 2002 року були другими виборами, що проводились за змішаною виборчою системою. Вони зафіксували дію психологічного ефекту виборчої системи. Під час виборів 1998 року 8 партій і виборчих блоків, що подолали 4-відсотковий бар’єр, разом набрали 65,79% голосів. Тобто решта 34,21% голосів виявилися втрачені. Показник ефективної кількості партій на виборчому рівні в 1998 році становив 10,39, а на парламентському – 5,04 [4, с. 95]. В 2002 році виборці врахували цю особливість української виборчої системи. За партії, що не подолали виборчого бар’єру проголосувало 18,12% виборців, а за 6 переможців було віддано 75,72% голосів. Показник ефективної кількості партій знизився у порівнянні з 1998 роком і наблизився до середніх показників в країнах Центральної і Східної Європи: на виборчому рівні він склав 7,96, а на парламентському – 4,6 [5, с. 283]. У 2006 році 5 переможців виборчих перегонів зуміли набрати 77,73% голосів виборців.

Вплив виборчої системи також проявився в ряді інших тенденцій. Проведення виборів за змішаною виборчою системою, а згодом за пропорційною сприяло підвищенню ідеологічної ідентифікації виборців. Значна частина громадян навчилися позиціонувати себе в багатовимірній ідеологічній системі, визначати свою позицію на ліво-правій шкалі. Водночас варто зазначити, що в короткостроковій перспективі вплив виборчої системи носить лише опосередкований характер. Говорити про виразні тенденції можна буде лише після трьох-чотирьох виборчих циклів.

Інституційний дизайн політичної системи здійснює не лише безпосередній, але й опосередкований вплив на уподобання виборців. Наприклад, Шугарт М. С. і Кері Д. М. виділяють деякі потенційні переваги президентської демократії перед парламентською. Серед них особлива увага звертається на підзвітність. Дана характеристика сприяє встановленню більш прямого зв’язку між виборцями і керівниками. В результаті виборець може здійснити більш обдуманий і якісний вибір. Його голос буде виконувати роль санкції, якщо вибрана посадова особа діятиме в розріз з бажаннями своїх виборців. Пауелл Дж. Б. відзначає, що така форма підзвітності значно слабне там, де уряд міняється в проміжках між виборами, особливо якщо це відбувається незадовго до виборів, як це не рідко трапляється в парламентських демократіях. В таких умовах складно зрозуміти на кого покладати відповідальність за політику, що проводилась, до кого застосовувати санкції в день виборів [11, с. 31]. Дослідники приходять до висновку, що парламентська система забезпечує більш широкий спектр можливостей при голосуванні і дозволяє виборцям “попросити” саме те, що їм потрібно. Натомість, президентська система дозволяє їм точніше знати, що вони отримають (наприклад, хто буде в уряді).

Різниця повноважень парламенту і президента роблять різними в очах виборців не лише функції органу, що вибирається, але і "ціну" виборів і голосування з точки зору їх політичних наслідків. Для того, щоб описати вплив, який здійснюють повноваження виборних інститутів на електоральну поведінку Рейф К. і Шмітт Г. ввели поняття виборів “першого” і “другого” порядку.

Вибори “першого порядку” пропонують виборцям зробити вибір того, хто повинен управляти країною, що є більш важливим за своїми політичними результатами. До цієї категорії відносять парламентські вибори в парламентських системах і президентські в президентських. Тому парламентське голосування стає свого роду "виборами другого порядку", у порівнянні з "головними" президентськими виборами в президентських системах.

Можна виділити певні особливості виборів “другого порядку”. Це по-перше, більш низька явка у порівнянні з виборами “першого порядку”. По-друге, результат другорядних виборів у більшій мірі визначається ідеологічними конфліктами між політичними партіями, їх популярністю ніж короткостроковими проблемами або особистостями кандидатів. Але головною особливістю другорядних виборів є те, що на них масову підтримку отримують партії опозиційні, в той час як проурядові партії, як правило, програють. Таке голосування стає протестним. Цей парадокс електоральної поведінки породжений диспропорційним розподілом владних повноважень між політичними інститутами [10, с. 180].

Йдучи таким шляхом можна прийти до висновку, що у випадку виборів “другого порядку” електоральний вибір носить більше інструментальний характер. Головним фактором електоральної поведінки в такому випадку стає економічна оцінка діяльності уряду (тобто діятиме інструментальна мотивація). Голосування за “слабкий” представницький інститут відображає оцінку населенням успішності поточної економічної політики, яку проводить уряд. Натомість на головних виборах виборці керуються експресивною мотивацією: таке голосування відображає стійкі уподобання виборців, оскільки саме сильний інститут здатний формувати довгострокову політичну стратегію. Щось схоже прослідковується в Західній Європі, де виборці голосують на виборах не лише в національні парламенти, але й в Європейський парламент, що “апріорі” має менше повноважень.

Застосовуючи дану схему, до аналізу електоральних виборів варто зазначити, що ефекти виборів “першого” і “другого” порядку проявляються на “установчих виборах” у відносно слабкій формі. В цей період на будь-яких виборах може домінувати ідеологічна ідентифікація. Оскільки основним проблемним виміром є зміна режиму. Під час виборчої кампанії актуальними є, насамперед, проблеми ідентичності, національного суверенітету, ставлення до минулого і т. д. Також за досить короткий період існування нової системи у виборців ще не склались уявлення про те, яка з гілок влади володіє більшими повноваженнями. Загалом ефекти інституційної інженерії можуть проявлятися на більш пізніх етапах поставторитарного розвитку [8, с. 121].

Отже, в залежності від “сили” чи “слабкості” інституту, який обирають може домінувати експресивний чи інструментальний тип голосування. Також, слід пам’ятати, що біхевіоральні норми електоральної поведінки володіють так званим “навчаючим” ефектом. Порівнюючи щоразу свої уподобання з реальними результатами політики, що проводиться урядом, виборці поступово змінюють свою оцінку “сили” і вагомості представницьких інститутів [9, с. 230].

Застосовуючи дану концепцію до аналізу поведінки виборців на пострадянському просторі Шевченко Ю. Д. виробила інституційний підхід, в якому наголошується на першочерговій ролі інституційних факторів при дослідженні електоральної поведінки [7, 8, 9].

Ефект виборів другого порядку можна спостерігати в Україні. “Другорядними” в Україні були вибори парламенту. Модель президентсько-парламентської республіки, закріплена в Конституції 1996 року, передбачала наявність у президента значно більшого обсягу повноважень ніж у парламенту. Уряд формувався фактично позапарламентським шляхом (Верховна Рада лише давала згоду на призначення президентом прем’єр-міністра) і після створення зберігав більш тісні зв’язки з президентом, а не парламентом. Зокрема президент мав право звільняти окремих членів уряду, а процедура парламентської відповідальності уряду була досить складною і не передбачала можливості зміни парламентом окремих членів Кабінету Міністрів. Тому президентські вибори з точки зору визначення курсу держави мали більше значення, ніж парламентські. Саме це і робило парламентські вибори виборами “другого” порядку, суттєво зменшуючи “ціну” голосування з точки зору його політичних наслідків.

Так звану “другорядність” парламентських виборів підтверджує той факт, що явка на президентських виборах була дещо вищою ніж на парламентських. Зокрема у президентських виборах 1994 року взяло участь 68% виборців (1 тур) і 69,3% (2 тур), в 1999 р. - 70,2% (1 тур), і 74% (2 тур) [3, с. 163]. Натомість на парламентські вибори 1998 року прийшло 70,8% громадян України, а в 2002 році явка становила 69,4%, а в 2006 – близько 67,2%.

На користь висунутої гіпотези про “другорядний” характер парламентських виборів в Україні свідчить те, що перемогу на них здобули опозиційні партії (в 1998 – році КПУ, ПСПУ, всеукраїнське об’єднання “Громада”, блок СПУ-СелПУ, в 2002 році – “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”, КПУ, СПУ, БЮТ). На виборах 2002 року провладні “За Єдину Україну!” і СДПУ(о) виборчий бар’єр подолали, але опинилися відповідно на 3 і 6 місці.

Проте варто зазначити, що проведення в Україні конституційної реформи і надання більшого обсягу повноважень парламенту значно підвищить в очах виборців “ціну” парламентських виборів. Зокрема, це продемонстрували вибори 2006 року. Тепер вже вибори глави держави ризикують перетворитися на “другорядні”.

Також дослідники наголошують на тому, що на електоральну поведінку значний вплив може здійснювати так званий “електоральний розклад”. Йдеться про послідовність проведення виборів. Досить часто популярність нового уряду, яку він має на початку свого існування, через певний час зменшується (так званий “ефект медового місяця”). Пік популярності уряду проходить, як правило, раніше дня голосування. Частка голосів отриманих президентською партією, зазвичай вища, якщо парламентські вибори проводяться перед президентськими, і нижча якщо вони йдуть після президентської кампанії. Таким чином голосування за опозиційну більшість виступає наслідком того, що перед цим відбулась президентська кампанія. Цей феномен, заснований на динаміці електоральних циклів і може абсолютно не залежати від економічної ситуації в країні [9, с. 235].

Отже, можемо стверджувати, що інституційні фактори впливають на електоральну поведінку українців. Зокрема, на виборах 2002 року діяв психологічний ефект виборчої системи. Також в Україні фіксують феномен виборів “першого” і “другого” порядку. Другорядними в умовах президентсько-парламентської республіки є парламентські вибори. Проте в результаті внесення змін в Конституцію України парламент отримав значно більше повноважень, що суттєвим чином вплине на оцінку виборцями “ваги” цього інституту в бік зростання його важливості.

Література:

1.Гельман В. Я. Политическая культура, массовое участие и электоральное поведение // Политическая социология и современная российская политика / Под ред. Голосова Г. В., Мелешкиной Е. Ю. – СПб.: “Борейпринт”, 2000. – С. 7-31.

2. Дюверже М. Политические партии. – М.: Академический проект, 2000. – 558 с.

3. Паніотто В., Харченко Н. Соціологічні дослідження як спосіб контролю за результатами виборів і референдумів // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – №1. – С. 155-170.

4. Рагозин Н. П. Развитие партийной системы Украины // Политические исследования. – 2004. – № 1. – С. 89-100.

5. Романюк А. С., Шведа Ю. Р. Партії та електоральна політика. – Львів: ЦПД – “Астролябія”, 2005. – 366 с.

6. Таагепера Р., Шугарт М. С. Описание избирательных систем // Современная сравнительная политология. Хрестоматия. – М.: Моск. общественный научный фонд, 1997. www.auditorium.ru/books/337. – С. 1-51

7. Шведа Ю. Р. Теорія політичних партій і партійних систем: Навч. посібник. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 528 с.

8. Шевченко Ю. Д. Поведение избирателей в России: основные подходы // Политическая наука. – 2000. – №3. – С. 111-130.

9. Шевченко Ю. Д. Подводя итоги: результаты российских выборов 1993 – 1996 гг. // Первый электоральный цикл в России (1993 – 1996 гг.) / Под ред. Гельмана В. Я., Голосова Г. В., Мелешкиной Е. Ю. – М.: Весь мир, 2000. – С. 212-237.

10. Шевченко Ю. Д. Политические институты и избиратели // Политическая социология и современная российская политика / Под ред. Голосова Г. В., Мелешкиной Е. Ю. – СПб.: “Борейпринт”, 2000. – С.156-180.

11. Шугарт М. С., Кэри Д. М. Президентские системы // Современная сравнительная политология. Хрестоматия. – М.: Моск. общественный научный фонд, 1997. www.auditorium.ru/books/337. С. 1-46.

Опубліковано у:

Формування органів влади як результат виборчого процесу 2006: Матеріали міжрегіональної науково-практичної конференції, Львів, 17 червня 2006 року / Укл.А.Романюк, Л.Скочиляс. – Львів: ЦПД ЛНУ ім.І.Франка, 2006. - С.22-28.