Етнокультурні проблеми політичного процесу в Україні: Колективна монографія. – Львів, 2001.


Зміст

Вперед

Назад


Ярина Боренько

Плюралізм як основна риса американської системи груп інтересу

У післявоєнній політологічній дискусії дихотомія плюралізм-корпоративізм посіла важливе місце, визначаючи характер політичного рішення, притаманне конкретній країні (політичній системі). Ці поділи вкладаються в ідеологічний вимір політичних відносин – плюралізм як ліберальна доктрина, що зародилася в Америці, проповідує різноманітність суспільства і його автономну від уряду самоорганізацію, і неокорпоративізм, притаманний багатьом країнам Європи з соціал-демократичною традицією, який передбачає державне регулювання діяльності економічних груп та їхню визначену участь у політичному процесі. Плюралізм і корпоративізм є базовими для визначення системи груп інтересу, хоча класичні політологічні теорії груп, передовсім концепції А.Бентлі і Д.Трумена визначали групи як політичних акторів, виходячи лише з плюралістичної композиції суспільства. Але у 50-их роках ідея груп почала застосовуватись і в порівняльній політології, що спричинило розвиток методів аналізу та порівняння. Група авторів на чолі з Клівом Томасом розробила десять основних факторів, які впливають на склад, оперативну техніку, ефекти впливу груп інтересу, на публічну політику, на систему груп інтересів у західних демократіях [1]. Проте система груп знаходиться у взаємозалежності між способом організації державної влади, а також партійною системою. Ці десять факторів розглядаються у чотирьох вимірах, якими є: соціально-економічне та політичне середовище; інституціональний фактор; практика прийняття політичного рішення; відносини між політиками / урядом, виробниками і групами. До виміру соціально-економічного та політичного середовища належать фактори (1) політичних відносин, (2) соціально-економічної системи та розвитку та (3) енкомпасивні характеристики системи груп інтересу. До інституціонального виміру відносять (4) формальний / конституційний розподіл правового суверенітету, (5) позиції політичних партій та (6) відносини між партіями і групами інтересу. Практика прийняття політичного рішення полягає у (7) централізації чи децентралізації політичного рішення, інтерпретації публічних дій та політичних витратах, (8) публічній політиці і пріоритетних витратах. Відносини між політиками / урядом, виробниками і групами виявляються у факторах (9) відносин політиків / уряду, виробників і груп інтересу, та у (10) їхніх відносинах з неекономічними групами. Кожний фактор подається у вигляді компонентів, їхнього пояснення, значення та практичних ефектів, які вони чинять на групи інтересу і їхню систему. Досліджуючи ту чи іншу систему груп варто зважати на ці фактори, оскільки вони суттєво допомагають зрозуміти її у порівняльному розрізі.

Вивчаючи американську систему груп, вимір соціально-економічного та політичного середовища заслуговує ретельної уваги, особливо якщо цю проблему досліджує науковець, який був вихований у континентальній традиції. Американська система груп якісно відмінна від європейської, основа її започаткована у специфічності політичної культури США. Американське суспільство, що сформувалось у процесі відтоку активних суспільних елементів, які втікали від засилля держави на континенті. Ще до сьогодні старий континент відрізняється від Америки тим, що визнає більшу роль держави як регулятора суспільних відносин. В американській системі розвинулась парадиґмальна політична ідея саморегульованості і моралі. Суспільство є політично самодостатнім і самостійним – нові мешканці американських штатів були об’єктивно змушені об’єднуватись в асоціації для досягнення як абстрактних політичних, так і щоденних практичних цілей. Самодостатність суспільства розвинулось ще до революції та війни за незалежність – держава (Великобританія) була просто задалеко, аби контролювати колонізаторів нових земель, тому вони виробили у собі певні навички самоорганізації для вирішення політичних і суспільних питань. Групи є неформальними виразниками питань і проблем суспільного життя, а також активними учасниками президентських кампаній і залучаються до парламентських виборів [2].

Первинні політичні цілі груп інтересу- впливати на політику і отримувати вигоди від своїх членів- ведуть до постійних пошуків точок доступу до політичного рішення. Американська система є типовим прикладом конкурентної демократії і високої фрагментації суспільства. Токвіллівський “поклик серця” примушує людей стихійно об’єднуватись у групи, як тільки вони відчувають загрозу порушенню балансу, і ставити перед системою відповідні проблеми – чи це проблема атомного роззброєння, чи абортів або расової дискримінації. Причому ця активність відбувається на основі індивідуального усвідомлення загального блага (первинного), якому гармонійно підпорядковуються індивідуальні мотиви. Цим американська система теж відрізняється від континентальної, яка має набагато довшу історичну традицію чіткої сегментації та жорсткої корпоративної ідентичності з часів феодалізму та раннього капіталізму. Юрґ Стейнер, порівнюючи американську та європейську природу демократії та лобізму зазначає, що американське суспільство загалом негативно відноситься до лобі, бо має у собі ідею загального блага, тому вважає, що задоволення партикулярних інтересів нівелює ідею загального. Натомість станово-корпоративістична історія Європи спокійно сприймає пряме задоволення секторальних інтересів, бо виборці вірять, що реалізація одиничного піде на користь усім [3], тому інституціоналізація відносин між державою та групами розвивається тут цілком успішно.

Групи виникають для задоволення будь-яких інтересів: чи це асоціація фермерів, чи об’єднання лікарів, чи екологічна організація. Клів Томас вважає, що основна мета американських груп – задоволення особистих і/чи професійних інтересів і в своїй основі вони є аполітичними. Але в певний момент групи входять у політику, оскільки виявляється, що іншого шляху захисту інтересів у них на даний момент просто не існує [4]. Таке “вимушене”, але нетривале входження групи у політичну систему спричиняє плинність (флюідність) груп – коли інтереси задоволені, група знову стає неполітичною, а політизується вже зовсім інша група, яка відчула загрозу своїм інтересам .

Частота входження груп у політику збільшилася після другої світової війни, коли уряд почав активніше застосовувати механізми державного втручання в економіку. Наприклад, переговори фермерів з урядом щодо тарифів стали звичним явищем. Так само активізується участь груп з огляду на те, що до війни США існували дещо ізольовано, а провідна роль у міжнародній політиці посилила вплив військово-промислового комплексу. Процеси глобалізації, в яких США претендують на безперечне лідерство, розширили участь транснаціональних груп у внутрішній політиці. Виходячи з післявоєнних реалій відштовхувались критики плюралізму. Чарльз Райт-Мілс провів емпіричні дослідження відносин груп з урядовими агенціями і зробив до висновок, що плюралізм насправді дуже обмежений, і його можна простежувати лише на рівні суперництва еліт, що мають замкнутий характер. У праці “Еліта влади” Райт-Мілс на підставі емпіричних досліджень стверджував, що реальну владу у США мають “боси великих промислових корпорацій”, “політичний директорат” та “військові лорди”. Ці три групи еліти контролюють промислову, політичну і військову сфери і в результаті визначають стратегію американської політики [5].

Актуальності набула критика Маркура Олсона, який заперечував тезу щодо підпорядкування індивідуальних інтересів загальному. Олсон за допомогою мікроекономічних схем довів, що люди зі спільними інтересами не обов’язково об’єднуються в групи, навіть якщо для цього є об’єктивні передумови – люди є членами груп, якщо їх до цього спонукають обставини, тобто якщо членство в групі надає привілеї, недоступні поза групою. Політику ж визначає еліта, що зародилась у групах. У його концепції згідно з принципами плюралізму домінує положення про дисперсність та децентралізованість політичної влади, але він звертає увагу на можливе виникнення явища блокування груп інтересу [6]. Це означає, що циркуляція груп інтересу у сфері прийняття політичних рішень може підлягати обмеженню, а то і відмежуванню, тобто групи, які здобули політичний вплив, можуть успішно блокувати доступ інших груп до процесу рішень. Тим самим Олсон ставить під сумнів основний принцип класичного плюралізму про відкритість політичної системи. У концепції Олсона важливу роль відіграють кількісні ознаки груп інтересу, оскільки це впливає на тактику та форми діяльності. Автор є прихильником положення про те, що групи інтересу, які є активними у політичній сфері, намагаються відігравати роль “вільних стрільців”, прагнучи отримати якнайбільші політичні дивіденди. Особливо це доречно щодо економічних груп, які є залежні не стільки від економічного зростання, скільки від розподілу прибутків. Це призводить до суттєвого розмежування між великими та малими групами щодо мотивації їх дій. Малі групи взагалі, не беруть до уваги суспільних затрат своєї діяльності, вони сприяють дезінтеграції суспільства і прагнуть лише одного - досягнення групових цілей. Великі групи, які контролюють значний відсоток населення, беруть до уваги також і суспільні вигоди своєї діяльності, чим сприяють інтеграції всього суспільства. Загальною метою цих груп є досягнення економічного зростання держави в цілому, хоча витрати на досягнення цілей можуть перевищувати дивіденди [7]. Висновки Олсона чи Райт-Мілса не суперечать плюралістам, просто є відмінними у методологічному підході – критики плюралізму досліджували типи зв’язків між групами і урядом, а не відносини між групами і соціальну структуру міст, як це робили плюралісти, а, отже, зосереджувались на аналізі внутрішніх впливів на політику. Грахам Вілсон говорить про те, що Олсон досліджував реальний світ груп інтересу [8], як і Райт-Мілс, концентруючи увагу на економічних групах, які, безперечно, у цей час значно посилили свою пов’язаність з політичними децидентами. Так Теодор Лові [9] робить висновок, що деякі групи почали справді відчутно впливати на політику. Згідно з теорією Лові, групи інтересу більш впливові в дистрибутивній і регулятивній політиці, аніж в редистрибутивній, де більш важливими є партії. Автономна свобода груп є рідкісне явище, оскільки комбінування державних інституцій з групами інтересу унеможливлюють відкриту конкуренцію – встановлюються двосторонні впливи приватних організацій на публічні органи і навпаки, які стараються розподілити блага. У цьому Келсо бачить корпоративний плюралізм [10], який полягає у тісному зв’язку певних груп інтересу і державних установ, коли одиниці кооперування незалежні одна від одної і зберігають свою самобутність.

У системному плані групи інтересу в США існують за умови слабкої партійної системи і саксонської (прецедентної) правової культури. Партійна система США є слабкою і активізує діяльність груп. Партії не є настільки домінантними у політичній аґенді, як це є в Європі, тому її формують групи, що входять у партії. Інтегрованої і централізованої влади немає, як і партійної дисципліни. Вілсон наводить ще аргументи Альфреда Степана [11] щодо взаємопов’язаності з правовою культурою – у англосаксонських країнах від груп не вимагається державного ліцензування існування, тому їм легше неформально артикулювати свої інтереси. Саме через це відносини з урядом є фраґментованими і малоструктурованими, на противагу країнам романської правової традиції. Томас подає такі основні ознаки плюралістичної системи груп інтересу у США [12]:

1. Специфічна політична культура і недовіра до уряду спричинили дистанціювання і несприймання близьких зв’язків груп (передовсім економічних) з урядом. Кооперація між урядом і групами, особливо у сфері економічного регулювання, є вигіднішою, ніж для континентальних груп, і це часто бачиться як джерело корупції. Політична культура також підриває силу економічних груп, про що свідчать часті скандали, оскільки публічне і приватне дистанціюється одне від одного.

2. У суспільстві немає класового поділу, сильної ідеології і сильних партій. Страх перед соціалізмом відкидає будь-які можливості соціального партнерства, тому уряд ніколи не веде переговорів між групами заради досягнення економічного росту.

3. На відміну від європейських демократій, уряд, навіть якщо би і хотів інституціоналізувати свої відносини між групами інтересу чи проводити переговори, то йому б це не вдалося, бо немає загальних “дахових” структур, які можуть говорити від усієї категорії потенційних членів. Щільність членства сягає лише 16 відсотків (у Швеції – 90, Німеччині – 39). Найновішими тенденціями у розвиткові американської системи груп інтересу є утвердження категорії центральних лобістів, збільшення залучення груп у політику та нові технології тиску. Технології виникають як своєрідна галузь політичного замовлення – у випадку необхідності лобіювання, групи наймають спеціалістів з технологій, оскільки самі більше здатні до маніфестативних, публічних дій, аніж до техніки політичного рішення. Крім цього, відбуваються спроби регулювання груп, їхня інтеграція між рівнями уряду і відповідно – різниця у реальних впливах груп.

Якщо проводити паралелі з Україною, то можна стверджувати, що в аспекті фраґметації, лобістських технологій, недовіри до уряду, низької щільності членства тощо ми уподібнюємось американській системі. Проте політично-культурні погляди та правова система більше тяжіють до континентальної традиції. Навряд чи спроби скопіювати американську культуру самоорганізації приведуть нас до зміни ментальних установок, хоча і практикування корпоративного рішення на макрорівні невідомо чи було б успішним, саме через брак солідаризму та високу фраґметацію суспільства. Натомість цілком допустимим для держави видається пошуки партнерів по переговорах на мезорівні чи в рамках місцевого самоврядування і створення системи соціального захисту на кшталт німецької соціальної ринкової економіки – можна припустити, що у випадку поліпшення економічного становища рівень реального членства у групах міг би підвищитись, а відповідно фраґментації – зменшитись.

Література

[1] Thomas, Clive S. (ed.) First World Interest Groups: A Comparative Perspective./ edited by Clive S. Thomas. p.cm. – (Contribution in Political Science) – Westport, Connecticut, London.: Greenwood Press, 1993. - C. 16-21.
[2] Wilson, Graham K. Interest groups. – Oxford: Basic Blackwell, 1990. - С. 39.
[3] Steiner, Jьrg. Demokracje Europejskie. - Rzeszo w: w-wo WSP, 1993. – C.251.
[4] 1, С. 31.
[5] Wright Mills, Charles. The Power Elite. - Oxford UP, New York, 1956.
[6] Olson M. The Logic of Collective Action. Public Goods and the Theory of Groups. - Harvard UP, Cambrige, 1965.
[7] Olson M. The Rise and Decline of Nations: Economic Growth Stagflation and Social Rigitities. - Yale UP, New Haven/London, 1982.
[8] 2, С. 20.
[9] Lowi, Theodore. American Bussiness, Public Policy, Case Studies and Political Theory.// World Politics XVI, 4, С. 677-93.
[10] Kelso, William A. American Democratic Theory: Pluralism and its Critics. – Nestport-London: Greebwood Press, 1978 – С. 12-38.
[11] 2, С. 20.
[12] 4, С. 41.



Етнокультурні проблеми політичного процесу в Україні: Колективна монографія. – Львів, 2001.


Зміст

Вперед

Назад


 

 



Плитка: керамическая плитка на сайте. Переезд офиса Курганинск. Переезд офиса Весьегонск. Переезд офиса Киселёвск. Контактные линзы, оптика, контактные линзы - CIBA Vision ЛинзаПлюс. Встроенный шкаф купе. Недорогой шкаф купе для вашей квартиры.